Тут же меткі офіціанти — червоний верх, чорний низ — понесли перші страви. Гарсони струменіли довкола, обминаючи їхній стіл так, щоб і Діані, і Суботі було все видно, і тільки після цього ставили страви на стіл. Кожну Леонард рекомендував особисто, волаючи на всю залу:
— Тушкований слонячий хобот у гострому соусі по-юньнанському. Чудово відновлює м’язи й сухожилля, виводить токсини… Ненароджені пташенята африканського страуса — зміцнюють життєву силу… Філе річкового дельфіна в бульйоні з гірськими травами… Смажені стегенця лілової жаби… Броненосець, тушкований за рецептом з Оахаки… Мадагаскарська дзьобата черепаха в карамелі… Зміїна кров з горілкою маотай…
— Усе свіже, щойно із зоопарку, — шепнула йому на вухо Діана.
Він навіть бровою не повів. Іншим разом, звичайно, вся ця екзотика не викликала б у Суботи нічого, крім жаху й огиди. Але зараз, розпалений дивним летючим вином, він відчував лише гостру цікавість і жадібне бажання з’їсти все, що ставили на стіл. Тут і церемоніймейстер нагодився. Глузливо підморгнувши Суботі, він виразно промовив пошепки:
— Ми народжені не для того, щоб ізжерти світ, а щоб змінити його… Керманич Мао — китайському народу.
Однак Суботі було вже байдуже, що там промовляв покійний керманич: нехай мертві ховають своїх мерців, а ми займемось обідом. Такий неймовірний апетит збудило в ньому вино, що він із жадібністю накинувся на всі страви, які стояли перед ним. Підхоплював виделкою гострі, пряні, запашні шматочки, відправляв їх у рот, на мить завмирав, мружився, майже непритомніючи з неймовірної витонченості смаку, потім тягся за чимось новим, знову відправляв у рот, знову завмирав… Голова йшла обертом, серце калатало, немов він не їв, а занурювався в безодню любовних насолод — а поруч сяяли ненаситні, яскраві очі Діани, принцеси й водночас секретарки…
Отямився він так раптово, ніби його облили крижаною водою. На тарілці неохайною гіркою лежали бліді кістки і якісь недоїдки, в серці панував дивний холод, а в шлунку і стравоході, навпаки, розгорялася кислим вогнем печія. Він раптом усвідомив, що лишився за столом на самоті — Діана кудись зникла.
Але Субота не встиг зрозуміти, що це означає і що йому тепер робити. Лукавий Леонард пурхнув на естраду і сповістив звідти, роздуваючи товсті щоки:
— На десерт, друзі мої, у нас лекція про кулінарні традиції Китаю! І це не випадково. Усі ми тут люди культурні, а що ж таке культура, як не кулінарія зокрема і їжа в цілому? Їжа — єдине, чим може насолоджуватися всяк і кожен, незалежно від віку, статі, освіти та соціального статусу. Вона належить і генію, і дурневі, всьому людству. Ось про це ми й поговоримо. Але говорити абстрактно — справа безглузда й невдячна. Візьмемо за ілюстрацію два конкретні приклади — крокодила і мавпу.
Тут він зробив багатозначну паузу, підняв палець і, знизивши голос, додав:
— Звичайно, мова піде про живі страви, на менше не варто замахуватися…
Світло в залі стало поволі гаснути, на стіні за естрадою матово забілів величезний екран. Субота проґавив момент, коли Леонард залишив естраду і опинився просто на екрані, щоб продовжити лекцію на віртуальній кухні, повній булькітливих казанів і величезних блискучих ножів на столах. Обличчя його було зовсім серйозним, але в голосі Суботі вчувалися ті самі глузливі нотки.
— «Живий крокодил», як відомо, — це старий китайський рецепт. Згідно з ним, абсолютно безоплатно збирається компанія найкращих друзів і всідається за довгий, грубо збитий дерев’яний стіл — остаточну довжину його не встановлено правилами, вона залежить тільки від розмірів споживаного крокодила.
Камера трохи від’їхала і показала стіл — точнісінько як той, що тільки-но був описаний лектором.
— Усі всідаються, — продовжував він, — перекидаючись жартами й принагідними побажаннями. У цей же час уздовж довгого краю столу офіціанти розташовують розпашілі китайські самовари хого, в яких булькає, доварюючись, гострий червоний бульйон, що складається з безлічі різних інгредієнтів. Особливе місце в ньому займає сичуанський перець — він холодить і пощипує язик, покращуючи настрій. Там само, вздовж столу, розташовуються закуски сяочі і вдосталь доброго шаосінського рисового вина в глиняних глеках — для додавання трапезі пишноти й веселощів…
Поки Леонард виспівував, у кадр зайшли і розсілися за столом приблизно десятеро різнокаліберних китайців, здебільшого молодих і середнього віку, але був серед них також один дуже старий із кількома довгими волосками на підборідді й жадібними, неспокійними очима.