Тут уже кухар починає працювати ножем із подвійною швидкістю. Крокодил б’ється, реве, стікає крокодилячими сльозами, виє — але марно: з кожним помахом ножа він стає все меншим. Більш цивілізовані гості кидають крокодилячі шматочки в киплячий самовар хого і, почекавши трохи, витягають їх уже вареними, гострими, запашними. Натомість ті, хто цінує яншен — „науку вигодовування життя“ — і вірить, що від споживання сирого м’яса ворога можна стати таким самим сильним, лютим і неприборканим, поїдають крокодила в сирому вигляді.
Щоб урізноманітнити страву, до крокодила подають дрібні закуски — наприклад, одноденних мишей. Це маленькі рожеві грудочки, ще сліпі, вони слабенько борсаються на столі, вкриті рідким блідим пухом. Вони нічого не бачать і не розуміють, але інстинкт виживання змушує їх повзти геть, далі від клекоту вулканів з гострою, запашною лавою. Однак гості пильно стежать за закускою і не дозволяють їй тікати. Спритні пальці хапають мишенят за хвостик, піднімають і з маху ляскають об стіл, оглушаючи. Потім, тримаючи паличками вниз головою, злегка обпалюють пушок на свічці, що стоїть поруч, пхають у самовар і чекають, поки провариться, — але недовго, вистачає хвилини.
Мишенят, зварених у такий спосіб, можна споживати відразу: кісточки в них ніжні й легко пережовуються.
На десерт у таких компаніях іноді подають мозок живої мавпи. Мавп приводять зв’язаними, даючи їм презирливих стусанів, що має показати, як низько вони впали і наскільки вище на сходинках еволюції стоять люди, які зараз з’їдять їх живцем.
З мавпами не церемоняться і ніколи не пояснюють їм, навіщо привели до обідньої зали. Однак якимось чином вони все-таки розуміють, що на них чекає, тому, за свідченнями очевидців, складають перед грудьми лапки і благають своєю мавпячою мовою, щоб їх відпустили або хоча б не катували і вбили відразу. Але ніхто їх не помилує, не за те заплачено гроші, це може зіпсувати гурманам усе свято.
Мавпу, чіпко тримаючи за холку, садять у спеціальний столик на зразок тумбочки, обмежуючи її рухи таким чином, щоб вона не борсалась і не псувала гостям задоволення. Голову тварини просовують в особливий отвір і закріплюють у ньому. Мавпа, передчуваючи нестерпні муки, щосили верещить, борсається, плаче — але марно. Гостро відточеним скальпелем їй розкривають верхню частину черепної коробки — немов консервну бляшанку з м’якої жерсті, відкривається її беззахисний вміст з усіма надіями, пристрастями і сподіваннями, тому що і мавпа — Боже створіння, і вона страждає, сподівається й прагне. Після чого подають спеціальні ложки, і бенкет триває…»
Тут нарешті камера від’їхала від нещасної мавпи і знову показала Леонарда. Він жваво потер руки і ступив з екрана просто на сцену. І знову Субота не зрозумів, яким чином він перемістився з одного простору в інший. Утім, його це вже не цікавило. У горлі стояла грудка, йому було зле, жаль і відчай зашкалювали. Він готовий був упасти на підлогу, а всі з’їдені ним слони, черепахи й дельфіни збунтувалися в шлунку…
— Ну-бо, випий, — пролунав наказ Діани, і перед ним виник келих із вином.
Він зробив ковток, другий і відчув, як жах і нудота відступають, а там і зовсім розчиняються в темряві. Ще ковток — і все прояснилося, засяяло свіжими барвами, повернулося до комфорту і святкових веселощів.
І вже майже не пригадував він, з чого йому стало так зле, — бачив тільки Діану і радісних, жвавих людей довкола, які спрагло чогось чекали.
Глава 10
Суд
Прийшовши до тями, Субота зрозумів, що не тільки ті, хто навколо, але й сама Діана, і навіть він — усі чекають чогось дивовижного й рідкісного, такого, чого не буває в звичайному житті і навіть подумати про це дивно.
— Чого ми чекаємо? — запитав він у Діани. — Що зараз станеться?
Обличчя дівчини раптом набуло багатозначного і поважного виразу.
— Суд, — сказала вона, немов завдавши удару невидимим мечем по настільки ж невидимій шиї.
— Суд! — підтвердив усюдисущий Леонард, чорно-білим м’ячиком вискакуючи казна-звідки.
— Суд, суд… — зашепотіли офіціанти, і цей шепіт став розходитися колами по залі, приростати басистим гомоном, відбиватися в крижаних дзеркалах, злітати до балконів і люстр і сипатися звідти вниз, розбиваючись на дрібні краплини й градини: «Суд-суд-суд-суд…»