Занепокоївшись, вийшла слідом за ним на ґанок провізорка Ангеліна Іванівна, секунду дивилася, як лікар стоїть похитуючись на ґанку, не знаючи, як зробити перший крок. Гукнути б назад, відігріти, але ж не піде нізащо. У лікаря Ясинського характер — кремінь, нікого й нічого не боїться: ні орків, ні укрів, ні систем залпового вогню.
Глянула Ангеліна Іванівна довкола. Як на зло, самі баби: туляться до стін, ховаються від хуртовини. Видно, доведеться-таки лікаря силоміць тягти назад в аптеку. Але що та аптека — йому ліжко потрібне тепле, чай з медом, спокій…
Тут, на щастя, виринув з хуртовини червонопикий орк з автоматом, обтрусився, як пес, рушив до міськради — відігріватися. Кинулася до нього Ангеліна.
— Шановний військовий, треба допомогти, прошу вас…
— Іди нах, завалю!
Що вже там вона йому казала, які слова знайшла чи, може, тицьнула щось особливе зі старих запасів — та червонопикий, буркочучи й згадуючи матір, узяв-таки лікаря за рукав і потяг за собою. Лікар не опирався, йшов спокійно, як дитина, тільки пакет із ліками притискав до живота й здригався через звуки артобстрілу, який щойно розпочався…
Отямився він лише на підході до лікарні. На фасаді будівлі зяяла півтораметрова діра. З неї струменіло чорне, без електрики повітря. Неподалік шкірилася ще одна дірка, теж мертва, чорна…
Лікар глянув — і похитнувся, впустив на землю згорток. Уже було видно обгорілі трупи, багряні плями крові на кахельній підлозі, роздерті смертю білі халати…
— Дістали, значить, — сказав орк, шанобливо оглядаючи діри. — «Гвоздикою» саданули.
Лікар, не відчуваючи холоду, сів у сніг. А з дверей уже бігли до нього старша медсестра Наталя Онисимівна і медбрат Іванчук, дужий чолов’яга з рудою шерстю на все обличчя.
— Лікарю, — кричала Наталя Онисимівна Андрухович, — що з вами? Ви поранені?!
— Та не поранений він, — спльовуючи, відповів орк. — Хворий трохи, але на всю голову, — це так…
Ясинський узяв старшу медсестру за теплу загрублу руку, зазирнув в очі.
— Хворі? — тільки й запитав він, сам злякавшись свого голосу — глухого, сиплого.
— Живі, всі живі, слава Богу, сиділи в підвалі…
— Ну й добре, — промовив лікар, непритомніючи.
Отямився Ясинський у ліжку, накритий двома ковдрами. Почувався слабким, але думки були ясні: вітаміни в крапельниці і цефтобіпрол внутрішньовенно робили свою справу. Ліжко йому поставили просто в кабінеті, біля масивного столу завідувача. Він подумки схвалив — тісно, але затишно. Набагато гірше лежати у великій холодній палаті.
Варто було лікареві розплющити очі, як у кабінет зайшла Андрухович, наче тільки того й чекала. Сіла поруч на стілець.
— Станіславе Владиславовичу, як ви?
Він слабко всміхнувся.
— Бувало гірше…
Андрухович поклала руку йому на чоло.
— Температуру ми начебто збили, до пневмонії, думаю, не дійде.
Лікар дивився на старшу медсестру і на те, що його збентежило. Та перехопила цей погляд, запахнула на собі пальто. І тут лікар зрозумів: Наталя Онисимівна не в звичайному білому халаті, а в коричневій драповій одежині.
— Електрики немає,— ніби виправдовуючись, сказала Андрухович. — Опалення вимкнули… Нічого немає, навіть води.
— Гарячої чи холодної? — запитав Ясинський.
— Ніякої. Взагалі нічого.
Ясинський замислився.
— Дуже швидко приміщення вистигає,— винувато сказала медсестра. — Треба щось вирішувати, Станіславе Владиславовичу…
У кабінет шулікою зазирнула гачкувата старенька — Олена Іванівна Повалій, депресивно-параноїдний синдром. Андрухович перехопила погляд лікаря, повернулася до дверей, сказала лагідно, але твердо:
— Бабусю, йдіть у палату…
— Що дають? — похмуро запитала Повалій.
— Нічого не дають. У палату йдіть, бабусю…
— Бабусю, — пробуркотіла та, жуючи зморшкуватою губою. — Сімдесят років була стара потвора, склеротичка клята, а тепер бабуся. Видно, смерть близько.
Хвора зникла у дверному отворі. Андрухович знов обернулася до Ясинського.
— Що робити будемо, Станіславе Владиславовичу?
Лікар, як та стара, пожував губами. Але різниця між ними була в тому, що Олена Іванівна відвернулася від світу й пішла в безумство, а він такої розкоші дозволити собі не міг. Має слушність старша медсестра, треба рішення приймати, а вони одне гірше за інше.
— Збирайте персонал, — мовив він нарешті і прикрив очі — сил небагато, треба економити…