— …Вас ніхто ні до чого не змушував. Ви самі свою долю обрали.
Від такого нахабства Субота позбувся дару мови. Подивився на хіліарха, потім перевів погляд на Діану. Та відвела очі.
— Я обрав? — повторив він, скипаючи. — Ні чорта я не обирав, мене обдурили, підставили як…
— Як останнього лоха? — підказав князь.
І скрушно кивнув.
У Суботи на язиці крутилося кілька міцних слів, але князь, попереджуючи, скинув руку.
— Не заперечую, іноді ми теж лукавимо, — промовив він, — але хто ж не лукавить? Ви ж знали, що ніяка книжка не коштує таких грошей. Не буває таких гонорарів… І все ж погодилися. То хто тут лукавив: ми чи ви із самим собою?
На хвилину запала важка пауза.
— Я хочу знати, що тут відбувається, — похмуро сказав Субота. — Я, зрештою, маю право.
— Звичайно, маєте, — знову закивав хіліарх. — Ви маєте право знати, а ми не маємо права про це казати. Можу повідомити лише одне: вам дано…
Тут він замовк, підшукуючи слово, скривився, але все-таки закінчив:
— Ну, скажімо, дар згори. Ви здатні бачити… деякі факти, пов’язані з особами, які нас цікавлять…
— Геніусе! — Діана застережливо підняла руку. Князь люто озирнувся, мало ікла не вишкірив.
— Усі геть! — гаркнув він. — Усі, крім Суботи. Він слушно каже: нам час серйозно поговорити.
Від звуків цього голосу позадкували всі: і темні, і безстрашна Діана.
— Але Дій… — почала була вона.
— Про нього я все сказав минулого разу, — князь явно уникав дивитися на неї.— І не зви його Дієм. Він не Дій, а Діт, і годі про це.
Діана спохмурніла, глянула спідлоба, але заперечити не наважилася. Вона обернулась і пішла геть райським садом. За нею з явним полегшенням затрюхикали темні.
— Знайдіть мені Чилініна! — гукнув навздогін князь. — І раніше, ніж до нього дістанеться Михаїл.
Ще через кілька секунд усі троє зникли серед буйної зелені, немов їх і не було. Князь знову глянув на Суботу, і знову, як у перший день їхнього знайомства, у його очах промайнув добре приховуваний біль.
— Скажіть, Юрію Олексійовичу, тільки одну річ: було у вас щось із Діаною?
Чого завгодно чекав Субота, але тільки не такої відвертості. Він зашарівся, потім зблід і нарешті розсердився. Запитав:
— А вам що до цього?
Князь відвів очі, скривив губи.
— Спокусила все-таки…
Субота розлютився.
— Що це за дурня: спокусила — не спокусила? Ми що, в дитячому садку? Я доросла людина, вона теж. Мені й вирішувати.
— У тому й річ, що не вам, — князь хмурився, грав жовнами. — Ви просто не розумієте, з ким зв’язалися. Вона оволоділа вами. Опанувала і підпорядкувала собі.
Субота знову розсердився. Що за маячня: опанувала, підпорядкувала… Може, хіліарх сам око на неї поклав?
— Діана — зовсім не те, чим вона вам здаєтьcя. — Хіліарх знизив голос. — Вона — змій.
Субота заморгав, гмикнув, навіть розвеселився.
— Який ще змій? Зелений чи що?
— Даремно смієтесь, — князь не усміхався, обличчя його судомило. — Про дерево пізнання добра і зла — пам’ятаєте? Хто спокусив Єву?
— Ну то й що? — Субота дивувався.
— Насправді змій спокусив не Єву, а Адама, — ще тихіше промовив Геніус, стріляючи очима на всі боки: чи не чує хто. — Тому що змій був — тільки не дивуйтеся — жінкою. Потім, звичайно, цю історію перелицювали, адже Біблію написали чоловіки, та й загальний настрій був… м-м-м… патріархальний.
— Ну а Діана тут до чого? — перебив Субота.
— До того, — відповів князь, — що існують такі жінки, їх небагато, які володіють усіма властивостями первісного змія… А з часом відбувається переродження. Чули про такі речі?
— Як із тибетськими ламами?
— Приблизно, хоча й не зовсім так. У них там більше фантазії, а тут усе насправді… Але якщо вам так простіше, нехай як у Тибеті. Адже далай-лама зовсім не будда Авалокітешвара, лише має деякі його властивості. Ну, як вода в ночвах відбиває місячне сяйво, але ночви через це не стають місяцем. Однак сяйво все одно є… Так і Діана. Не те що вона власне змій, але сила в ній нищівна, страшна…
Тут він підвівся, нахилився до Суботи, зашепотів палко. Очі горіли, голос зривався:
— Юрію Олексійовичу, це дуже й дуже серйозно… Ви, напевне, вже здогадалися, хто я такий, мені ніхто не вказує. Але справжніх масштабів моєї сили ви все одно не знаєте, бо не можете знати. Так от, Діана — істота настільки жахлива, що навіть я її боюся, розумієте? А ви для неї — все одно що мікроб… ну нехай не мікроб, а мишка для кішки. Награється і зжере, зойкнути не встигнете!