— І що — має таку можливість? — щулячись, запитав Субота.
— Аякже! — хіліарх відкинувся на спинку крісла, очі його заблищали. — Можливості його воістину жахливі, навіть ІДІЛ таке не снилося.
— Але звідки, чому?
— Я ж вам кажу: вороги, спецслужби! Убогі обивателі, жуючи свої гамбургери, можуть думати про Захід що завгодно, але ми точно знаємо, що нас не люблять.
— Русофобія? — знизивши голос, тривожно запитав Субота.
Князь заперечливо замахав руками.
— Ну що ви, Юрію Олексійовичу, яка, до чорта, русофобія! Ми ж серйозні люди, не які-небудь там паханови й пургіняни з цією вічною піною на губах. Суть у тому, що ми — досі велика й могутня країна. А великих і могутніх бояться. З ними або намагаються дружити, як роблять це наші корисливі афроазійські друзі, маючи з цього свій гешефт, або…
— Або? — луною відгукнувся Субота.
— Або прагнуть знищити, — сумно розвів руками князь.
— Невже нічого не можна вдіяти? — щиро засмутився Юрій Олексійович.
— На жаль! — вигукнув князь. — Та й що тут зробиш? Нехай пересічний американець поважає нас і любить усією душею. Але вирішує не він, вирішує уряд, Держдеп — точніше, закулісні ділки. Світова змова — ось як це зветься.
— І як бути? Як урятуватися від загибелі?
Ставлячи свої запитання, Субота мав одне на меті. Не дратувати хіліарха, насамперед тому, що всі симптоми душевної хвороби тут були очевидні.
— Звичайно, Юрію Олексійовичу, рано чи пізно всі ми зникнемо з землі. Але треба прагнути, щоб це не сталося зарано. Поміркуйте самі: всі люди помруть, так? Але чи означає це, що треба лягати під образи, склавши руки на грудях? Ні, звичайно! Треба жити, боротися, не здаватися! Так, ми не винищимо всіх наших ворогів, аж ніяк. Але наше головне завдання — щоб і нас не винищили. І ваша роль у цьому — ключова!
— Я готовий, — без особливої впевненості відповів Субота, — що від мене вимагається?
— Звичайно, готові, дорогий мій, і нічого від вас не вимагається, крім того, що ви й без того вже робите. А це не так уже й складно — точно і докладно переказувати власні сни.
Зізнався все-таки!
— Отже, всі ці розмови про книгу були… — почав Субота.
— Та яка там книга! Кому потрібні книжки в добу Інтернету, коли ви можете в будь-яку хвилину зайти в соціальну мережу, яка вам до душі, і вас абсолютно безкоштовно висварять останніми словами! Про які книжки мова? Але зрозумійте й мене: до якогось моменту ми не могли пояснити вам усе відверто, не мали права. Але якщо вже ви самі почали здогадуватися, довелося вам розповісти. Тим паче, ви людина, як з’ясувалося, серйозна, і, напевне, латентний патріот…
— Латентний? — здивувався Субота. — Це як саме?
— Кожен знає, що всі патріоти поділяються на три категорії: дурнів, куплених і справжніх борців за вітчизну. Саме третя категорія не пнеться, не горлає, не розмахує прапорами, а мовчки, стримано, за скромну винагороду виконує свою благородну місію. Як і ви, Юрію Олексійовичу. Тільки не зупиняйтеся на півдорозі, а вже винагороду ми не затримаємо!
Князь швидко глянув на Суботу. Той мовчав, про щось розмірковуючи.
— Мені тільки одне не зовсім зрозуміло, — нарешті мовив він.
— Будь-які питання, — з приязню заохотив хіліарх, — що завгодно.
— Чому саме я бачу сни, пов’язані з архангелом?
Хіліарх посерйознішав.
— Це, мабуть, єдине питання, відповіді на яке ми не маємо. Можливо, ви особливого роду екстрасенс. Або між вами існує містичний зв’язок. Точно сказати не можу, готовий прийняти на віру будь-яку вашу версію.
— Тоді ще одне запитання…
Князь знову кивнув, але вже з легким нетерпінням. Утім, це могло тільки здатися Суботі.
— Я ось про що хочу запитати: уві сні я бачу його в подобі то людини, то архангела — крилатого велетня… Що б це могло означати?
— Ви не бачите його як такого, а лише його думки, сподівання, прагнення. Саме так він себе уявляє — могутнім архангелом, володарем смерті з чорними крилами.