Вони просувалися вперед, до метро, і блідо-салатова будівля вокзалу, з вежечками, арками й банями, крок за кроком віддалялася від них. Звідти вичавлювало на тротуар строкату юрбу: лисуваті чолов’яги у відрядженнях, не здатні до природного добору наукові співробітники, менеджери будь-якої ланки з білими комірцями під пальтами, сварливі крамарки в китайських пуховиках і зовсім юні дівчата в коротких шубках і обтислих джинсах. У гордій самоті прямували солідні пасажири з невеличкими кейсами, ішли просто до таксі. А поряд перелякані родичі з якої-небудь Пошехоні тягли на горбу величезні торби, повні яблучного варення в скляних банках, марширували різномасті фріки, хіпстери та креакли з маленькими рюкзачками, де, чекаючи свого часу, ховалися дари волхвів…
Трохи далі, біля обмінних пунктів, стирчали, як загіпнотизовані, провінціали, дивлячись на курс рубля і щось тяжко вираховуючи. Байдикуючи, стовбичили міцні парубки, ліниво поглядаючи довкруж, немов вичікуючи чогось. Якісь темношкірі, з очима як вологі сливи, бігали взад-вперед, неголосно вигукуючи: «Золото, золото, купуємо золото…»
У Голощока, як у решти, ніякого золота не було, тож смаглявих вони проминули не затримуючись, так само обмінники з їхнім злодійським вокзальним курсом. Якщо вже міняти рідні гривні, то в місцях надійніших.
Поки діставалися до вестибюля метро, невгамовний дячок якимось чином опинився попереду всіх. І був добряче покараний — йому мало не вибило мізки важкими дверима, що крутилися при вході. Дякувати капітанові — в останню мить устиг підставити лікоть, прийнявши удар на себе.
— Ох, Мат-ти Божа! — тільки й зміг вимовити дячок, нервово потираючи долонею забитого лоба.
— Ви б, Антонію Павловичу, зважали на чин, не лізли поперед отця Михайла в пекло! — несхвально зауважив Голощок.
Від цих жахливих слів дячок аж захрестився. Панотець Михайло глянув був на капітана з докором, але їх уже внесло разом з юрбою у вестибюль.
Придбавши квитки, Голощок коротко проінструктував інших, як користуватись ескалатором, після чого рушили далі. Ані панотець Михайло, ані Катерина, ані старий паламар до цього моменту в метро не бували.
На щастя, все минулося добре, довелося лише злегка струсонути й підняти за комір дячка, який, побачивши наближення кінця ескалатора, зойкнув і спробував кинутися назад — так би мовити, проти природного ходу речей.
Коли з тунелю з ревом вирвався поїзд, дяк знову сіпнувся, але тепер капітан був насторожі. Тримав міцно, не дав знепритомніти, заштовхав у вагон. Слідом, майже не затримавшись у дверях, протиснулись Катерина з панотцем Михайлом.
Тут капітан уперше почув славетне московське «понаїхали!» — це слово з помітним кавказьким акцентом промовив чолов’яга з бородою, але без вусів. Судячи з похмурого погляду, він був із корінних москвичів.
З першого погляду москвич чомусь не злюбив панотця Михайла, свердлив його знизу вгору палаючим поглядом і все повторював, тихо, але повчально:
— Гопота, білять… Ліміта… Москва не резинова… Маму твою вертів, білять…
Голощокові набридло це бурчання, і він непомітно ткнув столичного жителя ліктем під дихало, аж той зігнувся, а коли хвилини через півтори знову почав дихати, миттю розчинився в надрах вагона.
Нарешті дісталися, піднялися на поверхню, добрели до потрібного місця. Сніг на вулицях розкис сірими калюжами, вологий вітер гудів у провулку, як у трубі.
— Номер будинку який? — запитав Голощок.
Панотець Михайло нічого не відповів, роззирався на всі боки. Потім помітив жовтий дім старої забудови, кивнув не дуже впевнено:
— Начебто оцей…
— А квартира? — не вгавав капітан.
— Там видно буде, — невиразно промовив священик.
Рушили до будинку, зайшли з боку двору. І раптом у грудях капітана Голощока похололо. Він відчув на собі погляд. І не якийсь там банальний чи випадковий, а точно на них чотирьох націлений. І стільки нелюдської злоби й холодної люті було в тому погляді, що Голощокові схотілося пригнутись і втекти… Тільки величезним зусиллям волі він переборов себе і, не сповільнюючи кроку, ніби мимоволі озирнувся, щоб визначити напрямок, звідки за ними стежили, — й не зміг.