Двійко матусь точили ляси на дитячому майданчику, погойдуючи немовлят у яскравих візках; на лаві оддалік, підклавши під себе старі газети, прилаштувався п’яничка, пожадливо відкручуючи корок на чвертці. Пройшов неподалік похмурий з вигляду бізнесмен, сів у машину, хряснув дверцятами, зник.
Капітан просканував краєчком ока припарковані у дворі машини, але й ті були порожні. Якщо навіть хтось дивився на них, то з будинку — з балкона або вікна.
Панотець Михайло раптом уповільнив крок, теж щось відчув.
— Стежать за нами, панотче Михайле, — неголосно мовив Голощок, не змінюючи виразу обличчя.
— Стежать, — погодився той. Вигляд при цьому в нього був анітрохи не переляканий — хіба що трохи заклопотаний.
— А хто стежить?
— Та Бог його знає,— безтурботно озвався панотець Михайло.
Ясна річ, пом’янути Бога було доречно. Але капітан не був духовною особою і не міг так беззастережно покластися на Всевишнього, як панотець Михайло або дячок Антоній. Тут треба терміново з’ясувати ситуацію, інакше навіть утечею не врятуватись. Утім, руки в капітана зв’язані — поруч Катерина, панотець Михайло і той самий дячок, хай йому грець…
Але чого це він сполохався? Поки що ж нічого не сталося, подивимося, що далі… А погляд… Може, й здалося. Якщо навіть справді за ними стежать, то навряд чи вороги нападуть просто тут, у людному місці. Люди спецслужб та інших секретних структур не люблять розголосу.
— Що будемо робити? — запитав Голощок у панотця.
Той відкрив був рот, але сказати нічого не встиг, бо немов з-під землі виріс перед ними спритний хлопчина — з тих, кого раз побачиш, а потім нізащо не згадаєш. Середнього зросту, статури теж середньої, скоріше миршавої, ніс чи то кирпатий, чи то булькатий — не розбереш, блакитні пронизливі очі, що ж до віку… чи то сімнадцять, чи то всі тридцять.
— Чого тобі, хлопче? — напружився капітан, обмацав очима парубка: вигляд нічого не означає, головне — вишкіл. Щоб уколоти пером, особливої сили не треба, а результат може бути кепський.
— Дай закурити, піхото, — пацан сліпуче всміхнувся, дивлячись капітанові просто в очі.
Капітан, може, врізав би йому і за «піхоту», і за «закурити», але не встиг.
— Письменника шукаєте?
І хоч дивився він, як і раніше, на Голощока, було зрозуміло, що питання не до нього, а до панотця Михайла.
Той посвердлив хлопця поглядом, похитнувся, прогудів неголосно:
— Ну…
— Тоді давай, піхото, не гальмуй, — це вже капітанові,— пригости цигаркою.
Капітан видобув з кишені пачку «Мальборо», простягнув блакитноокому. Той потяг цигарки — одну, другу, третю — не дуже кваплячись, а сам промовляв кутиком рота, швидко, але виразно.
— Письменника немає. На нього темні полювання почали, мусив тікати. Та ви не хвилюйтесь, усе буде гаразд. Я саме за вами, миттю відправлю в надійне місце. В’їжджаєте?
— А ти сам хто? — втрутився нетямущий дячок, вирішивши бути пильним.
— Я хто треба, тільки часу в нас обмаль, — хлопець тягнув уже наступну сигарету. — Двадцять секунд, щоб у машину сісти, потім пізно буде. До речі, в разі чого не рипайтесь, однаково не відбитися… То як, брати-кролики, їдемо чи тут накладемо головами?
— Їдемо! — рішуче промовив панотець Михайло.
— Піхота на переднє сидіння, клір і причт — на заднє,— хлопець підморгнув, круто розвернувся і легкою ходою рушив до непримітної сірої «вольво». Решта пішли за ним.
— Бігом, — кинув крізь зуби хлопець, додаючи кроку, — бігом, а то кісток не зберете!
Капітан обернувся і встиг помітити, як із дальшого під’їзду просто в брудну дворову сльоту вивалилися кілька міцних чолов’яг у чорних пальтах і чомусь у сонцезахисних окулярах. Блакитноокий побіг, за ним кинулись інші. Голощок пропустив усіх уперед, приготувався.
Але блакитноокий уже стрибнув за кермо, за ним у машину набилися інші. Заревів мотор, дзенькнувши, ввімкнулася друга передача, машина рушила, перевалюючись і хитаючи незачиненими дверцятами праворуч від водія. Чорні вже майже наздогнали Голощока, оточуючи його півкільцем. Капітан засунув руку в кишеню, показуючи, що готовий відкрити вогонь, виграв дві секунди і раптом, зірвавшись із місця, кинувся за машиною. У кілька стрибків наздогнав, залетів стрибком, на ходу впав на сидіння, вигукнув: «Жени!»
Блакитноокий усією підошвою вдарив по педалі газу.
Голощок подивився в дзеркало заднього огляду: люди в чорних пальтах стояли тим самим півкільцем, але вигляд мали розгублений. Водій крутнув кермо, завернув за ріг — і вони зникли з очей.