— Слава тобі Господи, — задеренчав із заднього сидіння старий паламар. — Я вже думав, наздоженуть.
А капітан нічого не сказав, тільки зайвий раз пригадав стару істину: «Диверсанта ноги годують». Зброя зброєю, та не завжди вона під рукою. Зате втекти можна завжди, аби тільки дихалка не зрадила.
І знов-таки подивився в дзеркало заднього огляду: не вірилося йому, що так просто відстали чорні. Весь його досвід підказував, що справу далеко не закінчено, все тільки починається.
— Не вистежать вони нас? — запитав він.
— Вистежать, навіть не сумнівайтеся, — безтурботно озвався блакитноокий. — Хоча, може, й це не знадобиться. Якщо мене зафіксували, то, швидше за все, просто на місці чекатимуть.
— На якому такому місці? — знову встряв дячок Антоній, який уже оговтався від переляку.
— На тому, куди їдемо.
— Ну то висади нас де-небудь, — попрохав Голощок. — Навіщо нам самим у пекло лізти?
— Висадити я, звичайно, можу, — охоче погодився водій. — А що потім? Куди ви підете?
Голощок озирнувся на панотця Михайла. Той сидів у похмурій задумі.
— Та чорт його знає,— безпорадно вичавив капітан.
— Ось і я про те саме, — знову підморгнув блакитноокий. — Тому краще тримаймося разом, так надійніше.
— А як щодо отих? — запитав Голощок. — Сам же кажеш — будуть чекати.
— А ми в інше місце подамося. Туди, де не чекають.
Уся ця історія надзвичайно засмутила поважного паламаря. Звідки взялися ці, в чорному? Хто їхній блакитноокий водій? І що це за письменник такий, до якого вони йшли, а він раптом розчинився в безмежних московських просторах? Ні, тут треба бути уважним, дивитись обома…
І на виконання цієї думки дячок тут же почав старанно крутити головою, щоб побачити якомога більше, а в разі чого — запобігти близькій небезпеці. А те, що небезпек навколо повно, він уже давно зрозумів, щойно його дверима в метро мало не прибило. Спасибі капітанові, врятував, але на капітанів, як то кажуть, сподівайся, а сам ґав не лови.
Проте хоч як крутив головою старий дяк, хоч як витріщав очі, а користі з того все одно не було — околиці за вікном машини пролітали з такою швидкістю, що помітити чи запам’ятати нічого не вдавалося.
Якби пасажири сірої «вольво» були москвичами, вони б дуже здивувалися: з якого це дива посеред робочого дня дороги майже всюди порожні, ніяких заторів, які зазвичай бували в цей час. Але вони були приїжджими, тому й не дивувалися. Зате їхній водій був москвичем, але й він майже не звернув на це уваги, бо був зайнятий, прокладаючи такий маршрут, щоб вислизнути від усевидючого ока темних.
Звали його Мишко Ковальов. Незважаючи на несолідну зовнішність, він устиг відслужити в морській розвідці, мав деякі серйозні навички і, хоча в бою сам-на-сам поступився б, напевне, капітанові Голощоку, але з п’ятьма цивільними впорався б легко. Крім того, був він людиною без страху і відважним водієм. Тому й відрядили його зустрічати таємничу делегацію, про яку сам він не знав нічого, крім того, що люди це важливі і доправити їх куди треба — кров з носа.
Утім, ці важливі люди не справили на нього особливого враження. Хіба капітан Голощок, бо хоч він і назвав його «піхотою», але з ходу вгледів у ньому такого ж, як і сам, військового, з яким навіть темним упоратися буде нелегко.
Не минуло й двадцяти хвилин, як, промчавши проспектами й поблукавши дворами, машина зупинилася перед непримітним шістнадцятиповерховим будинком, яких у спальних районах Москви натикано на кожному кроці. Один від одного вони різняться тільки номерами та назвами вулиць.
Усі п’ятеро вийшли з автівки, і блакитноокий Мишко, а з ним і капітан, не змовляючись, обвели одним швидким поглядом околиці. Навколо було спокійно, майже сонно, тільки, нервово пофиркуючи, мчали дорогою автомобілі, та сніг байдуже танув на чорному асфальті.
— У резервний офіс ідемо, — повідомив Ковальов.
На цих словах дячкові Антонію зробилося моторошно. Уява підсунула йому холодний бетонний бункер на зразок тих, де у війну ховалися Гітлер чи Сталін. Але нічого подібного не було. Резервний офіс виявився звичайною квартирою з великою вітальнею, де тривала важлива, як зрозумів старий паламар, нарада. За великим столом сиділо п’ятеро-шестеро осіб, і всім новоприбулим, крім Мишка-водія, було запропоновано посідати там само. Сів і Антоній — у далекому куточку, де, на щастя, ніхто не звернув на нього уваги. Звідти він міг все і всіх бачити, а почуте мотати на вус.