— Триста тисяч… — роздільно повторив чолов’яга з вовчими очима.
На мить усі замислилися. Сам лише Дмитро витягнув звідкілясь нову книжку і почав гортати, ніби нічого й не було.
— Що скажеш, Дмитре? — повернувся до нього Борис.
Той навіть голови не підвів, відповів буркітливо:
— Література поза політикою і поза конкуренцією, як казав наймудріший з мудрих.
— Ні, вибач, дорогий, — обурився Шипучин. — Банальностей про поета й громадянина повторювати не буду, але ти громадянин саме тому, що поет. Звичайна людина, але талановитий поет, тому вже непересічний. Талант закликає служити людям, не дає спочити на лаврах. Талант змушує людину бути кращою, ніж вона, може, сама б хотіла. Коротше кажучи, від музи не сховаєшся.
Дмитро задумливо почухав груди й сказав:
— Це ти в мене десь прочитав…
— Ну то й амінь, — підсумував Шипучин. — То що вирішуємо, панове?
Борис-Григорій зауважив:
— Рубінштейн попереджав, що рано чи пізно так і буде…
— Пардон, який Рубінштейн? — уточнив добродій з вовчими очима. — Лев Семенович чи Іван Іванович?
— Обидва.
— Ну, якщо обидва, то діватися точно нікуди.
Так і вирішили. Але тут узяв слово панотець Михайло, який весь цей час уважно слухав, нікого не перебиваючи.
— Дякую за підтримку, — сказав він. — Однак перш ніж діяти, треба б поговорити. Можливо, вдасться вирішити питання мирно.
— Мирно тут ніколи нічого не вирішувалося, — м’яко заперечив добродій з вовчими очима. — Ніколи й нічого.
Але панотець Михайло твердо наполягав. Його підтримали й інші, тільки веселий Борис мовчав, про щось думав, і вираз обличчя в нього на мить зробився гірким.
— У такому разі які найближчі плани? — запитав господар кабінету, вже не сперечаючись.
— Треба зустрітися з братом, — сказав панотець Михайло. — Але це вже я сам. Якщо розмови не вийде, влаштуйте мені аудієнцію в головного.
— Легко сказати, — гмикнув Шипучин. — У нього міністри по півроку аудієнції чекають.
Усі примовкли, замислились, але тут втрутився високий Борис. Підморгнувши навіщось дячкові Антонію, він голосно заявив:
— Я все влаштую.
Усі подивилися з недовірою.
— Улаштую, — наполягав Борис.
— Старі зв’язки, — здогадався Дмитро. — Колишніх віце-прем’єрів не буває.
— Точно, — погодився Борис. — Згадаємо літа молоді… А якщо вже зірветься, тоді так — хай буде триста тисяч. А краще б — мільйон. Для рівної лічби.
— Але все це мирно, правда?
— Звісно! Тільки бунту нам не вистачало…
— Мир усім, — сказав добродій з вовчими очима, про якого між іншим з’ясувалося, що звати його Олексій, і його вузькі очі дивно блиснули.
Панотець Михайло сидів, низько опустивши голову. Мовчав, думав…
Глава 15
Втеча
Субота стояв біля водоспаду, дивився вниз.
Туди повільно падали грандіозні потоки води, розбивались об гостре каміння, здіймалися вгору мільйонами дрібних бризок. Водоспад рівно й сильно шумів, повітря було насичене водяною парою, сяяло рідкими веселками, волога проникала всюди — в ніс, очі, вуха, весь його одяг був мокрий.
Раптом серед прозорих струменів майнув один — багряний, киплячий. Він стрімко ріс, і ось уже весь водоспад став криваво-червоним. Субота помітив, що руки в нього зробилися червоними. Щойно зеленувато-прозора вода стала терпкою і багряною. Субота не втримався, підніс долоню до обличчя: пахло кров’ю, залізом, відрубаною головою, муками, вода волала, благала про порятунок — і не знаходила його…
— Мене чекаєш? — запитав чийсь голос.
Субота здригнувся, обернувся — позаду стояв бородань середнього віку. Субота відразу ж упізнав його: у снах він приходив до нього величезним, із чорними крилами, володарем останнього поклику. Натомість зараз явився людиною, та ще й завів розмову. Бородань дивився уважно, примружено. Очі були темні, циганські, між брів залягла важка складка. Субота смикнув щокою, невесело пожартував:
— Ну, якщо ви справді архангел…
— Зви мене панотець Михайло, — звелів співрозмовник. Потім перевів погляд на його руки, все ще скривавлені, мовив сухо: — Кров тут неспроста. Це — знак твого зречення…
Субота зіщулився, по спині промайнув холодок.
— Якого ще зречення?
— Ти зрадив мені, зраджуєш щодня, повідомляючи Ворога про мій шлях, — бородань був суворий, темний, жодного вогника не промайнуло в очах.