Звичайно, за все доводиться платити, але ж не до такої міри! Якого біса він дав згоду? Не хотів, вагався, мучився сумнівами… І знову винні гроші, жадібність…
Так або приблизно так міркував Юрій Олексійович Субота в ту хвилину. Справжні його думки ми не беремось оприлюднити, бо не всякий папір витримає.
Його буквально трусило від гніву. Він хотів був кинутися до дверей, гатити в них кулаками, кричати, вимагати… Але чого, власне? Адвоката чи що? Але на біса адвокат у цьому чужому вимірі? Тут, схоже, і закони природи не дуже діють, не кажучи вже про закони людські…
Між тим двері безгучно відчинились, і в кімнату ввійшов темний в окулярах, несучи на витягнутих руках тацю. Там була пляшка шотландського карамельного «Далмор», прибор, келих. Зі страв: омлет із трюфелями, чорна ікра, рокфор, ще щось.
— Як спалося? — поцікавився темний.
— Ідіть до біса, — відрізав Субота, рішуче беручись за пляшку.
— Келих? — під самісінький ніс люб’язно підсунули богемське скло.
— До біса, я сказав! — прогарчав Субота, відкоркував і присмоктався до шийки. Поперхнувся дванадцятирічним скотчем, закашлявся, облився, почав витиратися рукавом.
— Навіщо себе мучити? — з докором запитав темний. — Є ж посуд…
Мучити себе дійсно не було особливої необхідності. Віскі з горла не давало Юрію Олексійовичу ніякого задоволення — він таки ж був алкоголіком цивілізованим, із залишками інтелігентності. Але темні були до того огидні Суботі, що він, здається, готовий був випорожнитись посеред своєї в’язниці, аби завдати їм прикрості. Та марно: охоронець був абсолютно спокійним.
— Ось папір, канцелярське приладдя, ноутбук, якщо побажаєте… — Усе перелічене, як за помахом чарівної палички, виникло на письмовому столі. Субота з осудом зиркнув на комп’ютер.
— А це навіщо?
— Фіксувати, що наснилося, — вишкірився темний.
Ні, все-таки їх можна зачепити, є в них слабкі місця.
— А нічого записувати, — заявив Субота. — Нічого не снилося.
І, усміхнувшись солодкою усмішкою, налив у келих на чотири пальці. Темний дивився без жодного виразу, в окулярах блимав первісний хаос.
— Ваше здоров’я! — Субота із задоволенням приклався.
Скотч — тепер він це відчув — був чудовий, водночас і п’янив, і збуджував мозок.
— Льоду принесіть, шановний, — попрохав Субота.
Той криво вишкірився.
— Даремно ви з нами сваритесь.
— З вами? — здивувався Субота. — Та я вас знати не знаю і знати не хочу. Ваша справа — подай-прибери.
— Князь не любить упертих… Однаково буде так, як він схоче.
Субота глянув прямо в холодну, нерухому морду.
— Не буде! — мстиво мовив він. — Помиляєтесь… Краще скажіть, з якого дива мене тут замкнули?
— Для вашої ж безпеки, — стримано відповів темний.
— Плювати мені на безпеку! Я хочу вийти звідси! У мене клаустрофобія!
— Брешете.
— Гаразд, немає в мене клаустрофобії. Але не в тому річ. Я вільна людина!
— Вас скоро випустять…
— Коли?!
— Щойно зникне потреба у ваших послугах.
Коли потреба зникне, його не випустять, а просто шльопнуть!
Субота присів, важко дихаючи, і з ненавистю дивився на темного. Кинутися, вчепитися зубами в горло… А потім? Самостійно вибратися звідси він однаково не зуміє. Зв’яжуть його, надінуть наручники, і він ходитиме під себе. Ні, це не діло… Треба почекати.
Одна знайома дівчина давно, багато років тому, сказала йому:
— Люди не знають ціни терпінню. З усіх чеснот воно, може, найважливіше. Без нього навіть кохання не буває.
Замолоду Субота не дуже втямив ці слова. Те, що чоловіки осягають ціною багатьох років поневірянь і осяянь, жінкам іноді дається просто так, задарма. Але хіба вона мала на увазі звичайне терпіння? Що ж це виходить: тебе вдарили, а ти мовчки терпи?
— І це теж, — сказала вона тоді.— Іноді. Не противитися злу, любити людей, коли вони на це не заслуговують, просто чекати — найвища чеснота. Чекати без мети, без розрахунку, без надії на вигоду — чекати й вірити, що буде краще.
— А якщо не буде?
— Це не має значення. Якщо навчишся терпіння, воно саме піднесе тебе, ти станеш інакшим, побачиш світло…
Субота скреготнув зубами: побачиш тут світло, аякже!
Він завжди заздрив простим людям, які говорять і роблять що на думку спаде, не думаючи про наслідки. Така свобода здавалася йому чарівною: не терпіти, не вагатись, а підійти і з ходу в пику мерзотникові. Не виходило. У дитинстві боявся покарань, коли став старшим — порушення пристойності. Він-бо не дикун, а цілком сучасна людина — освічена, вихована. При цьому він мріяв: ось, скажімо, в темному провулку банда хуліганів нападає на дівчину, а він розкидає їх, як кошенят. Або так: кілери атакують якогось мільярдера, а він, Субота, примудряється його врятувати. Мільярдер, захоплений його відвагою, видає йому парочку мільйонів, а потім де-небудь на тропічному острові, під шелест хвиль, за пляшкою, вони ведуть довгі філософські бесіди. І більше немає потреби висолопивши язика бігати по редакціях і строчити остогидлі тексти.