Субота від таких розмов втрачав залишки розуму.
— Ти ж несерйозно, га? — несміливо питав він.
Гера дивився поблажливо, хитав бородатою головою.
— Дурний ти, братику… Хочеш стати професіоналом чи ні?
— Я й без того професіонал, — обурювався Субота.
— Хто, ти? Не сміши! — гримів той. — Професіонал — це той, хто заробляє професією. Багато ти своєю писаниною заробив? Ні? От і слухай розумну людину…
Субота хапався за голову, тоскно думав.
— І що ж, виходу немає?
— Чому, є: перебити всіх видавців, винищити до ноги, — гримів у відповідь Гера.
— Як це — перебити? — не розумів Субота.
— Трубою. Береш шматок сталевої водогінної труби, загортаєш у газетку. Вгатив по голові — все. Приходиш до одного, другого — і трубою, трубою!
— Але ж це кримінал!
— Зате ренесанс настане, мистецтва розквітнуть, науки.
Субота нарешті в’їжджав, що з нього глузують, ображався:
— Та ну тебе до бісової матері, я серйозно!
Гера моторошно посміхався в бороду, немов лісовик.
— Для таких, як ти, Субото, один вихід — вниз головою з балкона. Інших способів не бачу…
Але цей вихід не влаштовував Юрія Олексійовича. І не тому, що він людина віруюча. На той світ ніколи не пізно. І поки в його житті залишалися хоч маленькі радощі, він не хотів помирати і наполягав на своєму.
Але світ не дуже цікавився його стоїцизмом. Видавництва смерділи все тими ж міазмами, наповнюючи ними книгарні, бібліотеки й оселі рядових громадян. Масово виникали нові автори, деякі на мить ставали відомими, з’являлися на обкладинках глянцевих журналів, отримували всілякі премії та нагороди. Але преміальні фонди розсмоктувалися, журнали закривалися один за одним, знаменитості зникали, а їх змінювали інші, такі ж безпорадні й безглузді.
Субота ж сумирно рухався своєю стежкою. Помалу він змирився, перестав думати про літературу, лише тупою щоденною працею заробляв на шматок хліба й пляшку віскі. Таке життя, як іноді здавалося, могло б тривати століттями, але Субота був не Вічний жид, а рядовий землянин, і десь у недалекій перспективі вже виразно видніли старість та її неодмінні супутники — злидні й хвороби.
Утім, старості Субота не боявся. Від неї завжди під рукою надійний захист — безноса й безока красуня. Смерть долає будь-які біди, горе й нещастя, варто лише заклично махнути рукою. І дивно, і солодко було усвідомлювати, що в одну мить усе це може скінчитись, і ніхто не проллє за ним ані сльозинки, ніхто не пожаліє за ним, ніби й не було на світі такої людини.
А ображатися тут нема на що. Нікому він не став ні другом, ні братом, не був чоловіком жодній жінці, родичів, які жили десь у глухій провінції, не хотів знати. Єдиний свій дар він так і не реалізував — ніби з гіркоти й відрази. А насправді причиною всього був звичайний параліч волі. Треба було зібрати всі сили, стрибнути вище голови, зробити таке, чого ніхто ще не робив. Важко? Ще б пак! Може, й зовсім неможливо. Але спробувати варто — щоб совість була чиста. І вже якби це його творіння не знайшло б свого читача — тоді звичайно: пий, розкошуй у мізантропії, зневажай Бога. Але тільки в цьому випадку, не раніше!..
Темний, схилившись над ним, уже давно щось говорив, беззвучно ворушачи губами.
Субота струснув головою, приходячи до тями, і звуки виплили з вати, поволі набуваючи сили та об’єму:
— Не опирайтеся, Юрію Олексійовичу, запишіть сон. Вам же краще буде!
Темний раптом замовк, злякано обернувся до відчинених дверей. Звідти долинало якесь уривчасте булькання, немов чиркнули гострим ножем по садовому шлангу, і поштовхами, як кров із горла, виривається назовні вода. Потім почувся невиразний шум: щось важке впало на підлогу.
«Що там упало?» — подумав Субота — і тут же побачив у дверному отворі Діану. Вона чомусь була наскрізь мокра, по обличчю стікала чи то вода, чи то сльози, а на рукаві її білої блузки розпливалася червона пляма. Темний потягся до кобури.
— Порушуєте посадову інструкцію, — сухо промовила Діана.
Але на мить раніше її ліва рука зробила невловний рух, і темний упав, обома руками судомно хапаючись за борлак. Пролунало те саме булькання. Темний рвав і ніяк не міг вирвати з горла короткий метальний ніж, чорні окуляри звалились, у його широко розплющених очах то спалахував, то згасав жовтий вогонь.
Діана повернулася до Суботи і поглянула впритул. У цю мить вона була дуже гарна: страшною, відразливою красою вбивці.
— Ходімо, — процідила вона крізь зуби.