Субота покірно підвівся. Діана взяла його за руку і повела геть.
Вони вийшли в темний коридор, який помалу піднімався. Діана йшла попереду, залишаючи на підлозі вологі сліди. Через сотню метрів коридор різко звернув ліворуч — вони опинились у пастці в тунелі, що проходив дном величезного океанаріуму.
Над головою і по обидва боки прозорого тунелю мерехтіла таємнича зеленкувато-синя безодня, злегка підсвічена невидимими лампами. У ній, ніби самі собою, народжувалися довгі тіні, які раптово розвертались і, змахнувши хвостом, розчинялись у нефритовій товщі.
Ледь помітно ворушачи щупальцями, висіли величезні лілові медузи, поглядали на них жадібні тигрові акули, виглядала з темної печери злісна мурена, завмерла в тисячолітній порожнечі найдавніша з хрящових риб — химера, метнулася, зблиснула вологим пурпуром риба-клоун, гнівно плюнула чорнилом каракатиця.
Величезний кашалот, сірий, як автобус, із вузькою, повною зубів щілиною замість рота, зайнявши все поле зору, підбирався до гігантського кальмара, а молюск, не відчуваючи небезпеки, виштовхував тугі струмені, рухаючись хвостом уперед.
Повільно, велично пролетів на широких крилах морський диявол — манта. Застигли, як неживі, яскраві корали, тільки підводний протяг злегка коливав їх, турбуючи сонне забуття,і дрібним пунктиром штрихували воду срібні зграйки мальків…
Усе це було таке незвичне, що Субота й сам відчув себе планктоном, дрібним рачком, чиє призначення — закінчити життя в просторому шлунку горбача або синього кита…
Юрій Олексійович став поволі пригадувати події вчорашнього дня. Як довірливо, дружньо розмовляли вони з хіліархом. Як раптом щось тонке вкололо його в шию, і він знепритомнів, хоч і не остаточно. Як, підтримуючи попід руки, вели його двоє темних, як вантажили в невелику субмарину, що раптом поринула в морську прірву, котра несподівано розверзлася під ними… Як його висадили з субмарини, провели в якесь приміщення й поклали на канапу. А він гадав, що це теж сон… Нічого подібного, знов обман: посадовив його князь у підводну в’язницю, звідки немає іншого виходу, крім як у субмарині…
— Ти плавати хоч умієш? — Діана повернулася, подивилась уважно.
Субота знизав плечима:
— Усі люди плавають… Питома вага людського тіла менша за одиницю, отже, менша, ніж у води. Розслабся — і тебе винесе на поверхню.
— Тут цей номер не пройде, — похитала головою Діана, — доведеться пливти самому.
Отут і з’ясувалося, чому вона така мокра.
— Що, навіть батискафа якогось завалящого не знайдеться? — запитав він із тривогою.
— Вибач. Усе нагорі лишилося.
Він машинально глянув угору, в блакитну безодню, мерзлякувато повів плечима. Раптом стало холодно, вода, певно, крижана. Як це — потонути в океані? Повільно пливти разом з течіями, спливати і опускатися, і все це з білим, розпухлим, як подушка, обличчям, поступово розчиняючись у морському розсолі, а дрібні рибки негайно почнуть спритно відщипувати від тебе по шматочку, аж доки нарешті залишиться голий скелет…
Дурниці, Діана впоралась, і я впораюсь, подумав Субота. Але тут же зрозумів, що це самоомана. Вона здолала охорону темних — чи він на таке здатний? Що дозволено Юпітеру, не дозволено волові. З іншого боку, вибору немає. Повернутися назад, до мертвих охоронців? Прийняти на себе удар гніву хіліарха, до останнього дня транслювати дивні й страшні сновидіння?
Гаразд, припустімо, він ризикне. І повітря в легенях вистачить. Але як поводитимуться всі ці акули та інші страховиська?
Він глянув на Діану, і вона тут же зловила його погляд.
— Не бійся, я допоможу.
— Я не боюся, — відповів Субота.
Зрештою, що йому втрачати? Злиденне, нікчемне й принизливе життя? Ні, розум його нічого не боявся, але тіло чинило опір, його трусило, як боягуза. Але все-таки останнє слово — за розумом. І добре, якби воно й справді не стало останнім…
Діана не гаяла часу. Скинула зі спини рюкзачок, дістала звідти маску, загубник і невеликий двостінний балон.
— Одягай, — сказала вона.
Він глянув на балон із сумнівом.
— Що це?
— Кріоланг.
— Надовго вистачить?
Діана знизала плечима.
— Десь на півгодини. За умови, якщо тільки-но заправлений. Але за добу повітря поступово витікає.
— А коли його заправили?
— Учора ввечері.
Субота помовчав.
— І скільки там тепер?.
— Хвилин на п’ять. Може, на три. Зараз дізнаємося…
Вона заштовхнула його в прозорий резервуар, який слугував шлюзом між тунелем і океанаріумом. Суботу знову затрусило. Діана ляснула його по спині, повернула до себе, допомогла натягнути маску і закріпити кріоланг.