— А ти? — запитав він перед тим, як узяти в рот загубник.
Діана не відповіла, відкрила невеликий ящик на стіні, взялася за червоний важіль.
— Головне, не панікуй і не смикайся, акули цього не люблять, — сказала вона. — Якщо підпливуть близько, нічого не роби — просто розстав руки хрестом і повисни. Я сама розберуся.
Вона смикнула важіль, і шлюз почав заповнюватися водою. Субота наостанок вдихнув глибше, економлячи повітря в кріолангу. Вода швидко повзла вгору по кісточках, минула коліна, пояс, залила груди. Він глипнув на Діану — та стояла з кам’яним виразом обличчя. Точніше, вже не стояла, а спливала, злегка ворушачи ногами. Обоє вони повільно піднімалися до прозорого люка, що вів назовні.
Нарешті вода вщерть заповнила шлюз, страх здушив горло, змусив двічі вдихнути крізь загубник. Діана, помітивши, погрозила пальцем. Люк від’їхав убік, і простори шлюзу та гігантського океанаріуму об’єдналися.
Першою вибралася назовні Діана, швидко озирнулась. Її коротко стрижене волосся стало дибки, заворушилось у воді, як змії на голові Горгони. Переконавшись, що шлях вільний, вона махнула Суботі. Той, тримаючись за край люка, відштовхнувся обома ногами, виплив в океанаріум і зависнув. Діана, показавши нагору й кудись ліворуч, попливла першою. Він посунув за нею, боячись відстати.
Субота плив, по-жаб’ячому відштовхуючись ногами, вдихав, видихав і знову плив, розсовуючи густу воду власним тілом. Діана раз у раз озиралася, контролювала, показувала великий палець: молодець, упораєшся. І йому вже теж здавалося, що він упорається.
Звичайно, сам по собі, на самій лише затримці дихання він би нізащо не здолав таку відстань.
Але зараз, із кріолангом, це вдавалося йому доволі легко. Головне, щоб вистачило повітря, головне, щоб воно не закінчилося просто зараз…
Діана знов обернулася, показала жестом — угору й ліворуч. Високо вгорі темнів люк другого виходу з океанаріуму, підсвічений прожектором. До нього залишалося метрів п’ятдесят, якась дурничка… Субота заквапився, запрацював ногами й руками, щоб нарешті залишити цю вологу і холодну темряву.
На щастя, ніяких великих хижаків поруч не виявилося — ні акули, ні косатки, ні кальмари-архітеутиси не траплялися на очі. Лише одного разу з чорної пащі печери вишкірилася велика мурена, але напасти не наважилася: позадкувала, зникла, немов дірка в скелі сама втягла її. Субота навіть дивитися не став у той бік, був зайнятий — намагався не втратити поглядом Діану. І раптом завмер, немов паралізований.
Просто над ним, метрів за п’ять, висіло величезне, схоже на торпеду бліде тіло з витягнутим лютим рилом. Субота розкинув руки, сподіваючись відлякати хижачку. Але жахлива тварюка на нього навіть не глянула, не він був їй потрібний — поблизу висіла маленька жіноча фігурка.
Акула постояла кілька секунд нерухомо й рушила до Діани. Але це була ще не атака, тварюка просто придивлялася. В останню мить вона крутнула хвостовим плавцем і пройшла майже впритул до дівчини. У руці Діани блиснуло лезо ножа. Але клинок був крихітний, з долоню, — що він проти акули-людожера, та ще в її рідній стихії?
Величезна рибина вже розверталася, готуючись до атаки.
Субота рвонув був до Діани, але згадав, що вона звеліла: розчепірити руки й чекати — вона сама розбереться. Звичайно, розбереться. Вона сильна, незвичайна. У неї нелюдські можливості й здібності, вона все зуміє…
Акула вдарила хвостом і рушила, поступово прискорюючись, просто на Діану. Відстань між ними швидко скорочувалась. Діана приготувалася, виставила ніж перед собою. Акула насувалася безшумно й моторошно, як привид. Щось справді мертвотне було в цій величезній блідій тіні і водночас непереможне…
Дивлячись, як акула летить крізь товщу води, в останню мить Субота раптом зрозумів з усією ясністю, що Діана приречена. Серце ще не хотіло вірити, калатало: ні, цього бути не може… Але мозок уже все знав — за мить до того, як чудовисько в півтори тонни вагою вдарило Діану тупим рилом, перевернуло й відкинуло, вже мертву, геть.
Хтось зовсім поруч закричав, забулькав… Він смикнув головою, намагаючись зрозуміти, хто тут, але зметикував, що кричить він сам — від жаху, розпачу, нестерпної туги. Тіло Діани, безсиле, нерухоме, зависло поблизу. Акула знову наближалася — неквапливо, грайливо: все одно жертва безпомічна і не здатна чинити опір.
Субота знову почув власний крик, цього разу сповнений люті. У ту ж секунду ноги зігнулися, штовхнули вгору, до тварини, до її жахливої зубастої пащі. Він і сам не знав, як подолав цей десяток метрів. Схаменувся лише тоді, коли крижані очі монстра дивилися просто на нього. Перед ним була не тварина, а бездушна машина для вбивства, а він висів у воді, нічим не захищений, прикриваючи Діану, точніше, її непритомне тіло — все, що лишилося від жінки, яка колись його покохала.