На мить акула застигла — нова здобич видалася їй цікавою. Потім рушила вперед, трохи відкрила пащу. Смертю війнуло звідти, безоднею, зникненням, в очах спалахнули криваві стовпи, і Субота втратив свідомість…
Отямився він у машині. Мотора не чути, ніби котилася вона сама собою, як із гірки. Одяг був мокрий, з нього струменіло на підлогу й на сидіння. За шибкою миготіли лісопосадки, якісь дачні селища. За кермом сиділа Діана.
Голос Суботі не корився. Він хрипко відкашлявся.
— Ми живі чи що?
Діана мовчала — болісно довго. Потім промовила, не дивлячись на нього.
— Це князь. Він у всьому винен.
— У чому? — машинально спитав Субота.
Вона знову замовкла, про щось розмірковуючи. Потім усе-таки заговорила, не відриваючи очей від дороги.
— Архангел — це інспекція. Він може розпочати війну. Велику війну. У ній не буде ні переможців, ні переможених… — Помовчавши, вона додала: — І вже точно ми з тобою не опинимося в числі переможців.
— До чого тут князь?
— Князь завжди до чогось. Він був тут завжди. Завжди, розумієш? Повновладний володар, геній місця. А потім з’явився Дій… або Діт, якщо хочеш. І князь відійшов на другу роль. Скорився, але не змирився. Він завжди мріяв повалити Дія і відновити статус-кво. Але сам він цього зробити не може, не має таких сил. І тут з’являється архангел. Князь вирішив, що це його шанс. Він хоче, щоб почалася війна, у якій архангел і Дій знищать один одного, а з ними загинуть і всі живі. Тоді він знову запанує тут, як колись…
Субота слухав, холонучи. Щось Діана недоговорювала, але він і так розумів. Розумів і вірив, що це абсолютна правда, до останнього слова. Ніяких доказів у нього не було, але він хотів у це вірити, тому що нічого іншого не залишалося.
— І що ж від мене треба? — запитав Субота. Голос звучав рівно, він уже все вирішив.
— Ми повинні зупинити Армагеддон, — відповіла Діана. — Не дозволити початися війні, розумієш?
Він помовчав, потім запитав:
— У чому моя місія? Я пророк?
— Ні, не пророк. Ти барбатос.
— Що це означає?
— Ти з іншого боку. Як би це сказати… Темний сновидець.
Субота глянув у вікно. Легше йому стало чи важче, він не знав. Мабуть, важче. Гірше, тоскніше. Але він усе-таки запитав ще:
— А чому я з іншого боку? Чому не з того, де архангел? Що я зробив такого, що опинився там?
— Нічого. У цьому й проблема. Ти нічого не зробив, щоб опинитися з того боку. Тепер розумієш?
Субота зціпив зуби.
— Але це й добре, — сказала вона, втішаючи. — Їм ти все одно не міг допомогти, а тут тебе цінують.
Але він уже не слухав, неуважно дивився вбік.
— Про що ти думаєш?
І тут він, як у вир головою, видав:
— Це правда, що ти — Змій?
З несподіванки вона вдарила по гальмах, Субота мало не влип у лобове скло, ледве встиг виставити руки. Машина зупинилася на узбіччі.
— Хто тобі сказав таку дурницю? — голос її тремтів. — Геніус, так?
Він мовчав, дивився на неї.
— Але ти ж не віриш у це? — вона явно хвилювалася. — Я не можу бути змієм, я жінка. Ось, торкнися моєї шкіри. Вона м’яка, тепла… А змії холодні, лускаті, огидні.
Він мовчав. Діана шумно видихнула, тамуючи напад люті.
— Зрозумій, — сказала вона, — Геніус спробував обмовити мене. І тільки тому, що хотів заволодіти мною, але отримав відкоша.
— Чому? — запитав Субота все тим самим рівним голосом.
Вона довго дивилася на нього, не відводячи погляду.
— Бо я кохаю тебе, — промовила вона тремтливим голосом. — Ти… ти — єдиний. Заради тебе я готова на все.
Він засміявся, негарно скривившись.
— Це я — єдиний? — повторив він з гіркотою. — Господи праведний! Що тобі від мене треба, скажи чесно і більше не мороч мені голову, я й так усе зроблю…
Вона подивилася на нього з болем, прикусила губу. Потім цілу вічність сиділа мовчки, дивлячись у порожнечу.
Суботі теж нічого було сказати. Як вона посміла говорити йому про кохання? Йому, якого ніхто ніколи не кохав і який теж не кохав нікого на світі!
— Їдьмо, — нарешті вимовила Діана, — треба тебе сховати. Від князя і його жовтоокої сволоти…
Глава 16
Брати
Зустріч було призначено. Михаїл чекав брата о десятій вечора на покинутому цементному заводі.