Кроки лунали чітко. Вони були повільними, навіть луна не розмивала і не нівелювала їх звуку. Разом із тим вони не наближались і не змовкали. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж двері відчинились і під склепіння цеху ввійшов його брат.
Якби тут опинився Юрій Олексійович Субота, він був би дуже здивований, упізнавши в прибульці не кого-небудь, а любителя коктейлів і не надто юних пань на ім’я Леонард, який був на службі в могутнього хіліарха. Саме Леонард у чорному вечірньому костюмі, з червоною трояндою в петлиці простував зараз просто до Михаїла. І хоча з’явився він у людському тілі, вигляд його був страшний і грізний, в очах, засліплюючи, палахкотіли блискавки, і вищав роздертий безсмертними крилами простір.
— Брат?! — здивовано вигукнув архістратиг, мимоволі подаючись назустріч.
Леонард посміхнувся, глянув на Михаїла з любов’ю. Той зробив ще крок, хотів обійняти, але вчасно схаменувся — не личить людське ангельському чину. Кілька секунд ангели дивились один на одного, нарешті Михаїл мовив:
— То ти повернувся, Гавриїле?
— Як бачиш, — відповідав Леонард, далі усміхаючись.
— Чому не раніше? Я залишився зовсім сам. Спочатку пішов Отець, потім ти…
— Ти ж знав, що я вирушив шукати Отця.
— І що? Знайшов?
Михаїл дивився з жадібним нетерпінням. Співрозмовник витримав погляд, але на обличчі його виник легкий смуток.
— Його ніде немає. Він сховався так надійно, що навіть нам його не знайти, або…
Він затнувся.
— Або?..
— Або зник остаточно.
Михаїл спохмурнів: запахло єрессю, безумом. Отець не міг зникнути, Він безсмертний, нескінченний, всезнаючий і всюдисущий. Волі та владі Його немає меж.
— Саме тому… — кивнув Гавриїл, прочитавши думку. — Тому що воля Його над усім. Навіть над власним буттям.
— По-твоєму, Бог помер?! — Михаїл не вірив власним вухам.
Гавриїл не поспішав із відповіддю. Кинув погляд угору, на провалене склепіння, нерівно оштукатурені стіни. Похитав головою, знизав плечима.
— Треба дивитися правді у вічі — Бога дуже давно ніхто не бачив.
— Але Його ніхто ніколи не бачив! — гнівно перебив Михаїл. — Це зовсім не означає, що його немає і не було.
— Отже, ця думка й у тебе виникала?
Михаїл здригнувся. Так, виникала. Але не можна, щоб про це знали інші.
— Про що ти кажеш? Як смієш?..
— Годі, Михаїле, — втомлено промовив брат. — Минуло майже дві тисячі років — і ніякої ознаки. Нічого.
— Але ж до цього були і знаки, й ознаки, і була втілена воля Його!
Михаїл відчув, що закипає… Стримав себе. Не для того він сюди з’явився, щоб воювати з молодшим братом. Гавриїл теж опустив очі, замовк, намагаючись не гнівити архістратига. Михаїл зітхнув раз, удруге, лють у грудях повільно осідала. Треба поговорити про щось інше — нейтральніше, безпечніше…
— Що ти робиш тут, Гавриїле? — спитав він після хвилинної мовчанки.
— Працюю підручним у місцевого божка — Геніуса, — відповів той.
— І він не впізнав тебе? — здивувався Михаїл.
Гавриїл весело вишкірив зуби.
— І ти мене не відразу розпізнав, куди вже йому!
— Але який у цьому сенс?
Гавриїл відповів не одразу.
— Як тобі сказати… Мені цікаво. Ти ж знаєш, що з нас трьох я найбільш допитливий. Ти — втілене почуття обов’язку, Люцифер — гординя, а я — допитливість.
— І що ж викликало твою допитливість у цьому місці скорботи?
— Люди, зрозуміло. Ці дивні малі іграшки Бога. Спершу він створив, пестив їх і плекав, наділив вільною волею. Потім кинув у лоно страждань, однак залишив надію. А потім, схоже, і зовсім забув про них, надавши їм повну владу над самими собою. І ось тут уже вони показали себе в усій красі.
— Ти звинувачуєш у всьому людей? Але ж їх спокушають, вони піддаються спокусам.
Гавриїл засміявся, і цей сміх пролунав уїдливо.
— Дурні попівські казки! Так, Люцифер ненавидить людей, зневажає їх. Але він не зміг би вигадати нічого страшнішого за те, що вони самі для себе вигадують щодня й щогодини. Усе, що ми бачимо навколо, — у цьому немає й сотої частки сатанинської волі. Люди, і лише вони, — найлютіші вороги всього роду людського і кожної окремо взятої людини. А списувати всі їхні злочини на сатану — що ж, це зручно…
Михаїл мовчав, дивлячись під ноги. Потім підвів очі на брата.
— А ти їх, схоже, не любиш, — промовив він.
Гавриїл знизав плечима.
— А за що, власне, їх любити? Я тут досить давно. Не заперечую — серед людей трапляються і розумні, і шляхетні, і обдаровані, і навіть ці, як їх… — він поклацав пальцями, пригадуючи, — святі. Проте все найкраще з подиву гідною завзятістю зневажається, втоптується в багно, винищується.