Андрій Сергійович лежав, боячись поворухнутись, і злякано прислухався. Із сусідньої спальні, двері до якої завжди були відчинені, долинало мирне дихання дочки, спокійне, ще легке, немов у Буніна в тих його «Темних алеях» чи десь іще. Він погано пам’ятав, хоча серед підлеглих мав репутацію людини культурної, книголюба і мало не академіка.
Та щодо академіка — це непорозуміння, його власний недогляд. Академіком він міг би стати без зусиль, лише клацнувши пальцями або оком моргнувши. За честь вважали б — хоч до РАН, хоч до Академії хорового мистецтва імені В. С. Попова. Та що там Попов, можна було б створити власну академію, ще й назвати своїм іменем, і стати там і президентом, і ким завгодно. Стала ж мавпа академіком, і нічого, ніхто навіть не плюнув. Ось що борода животворна робить…
Мавпа, борода… Якби зараз його думки прочитав пересічний росіянин, заціпенів би з подиву: про що мова, яка мавпа? А от якби він назвав цю макаку на ім’я та ще й по батькові… Не буде цього! Пушкіна на ім’я та по батькові — і мавпу теж?
Утім, мавпи він не боявся, але й сваритися з нею не хотів. Академік то й академік, нехай хоч нобеліат — чорт з тобою, тільки під ногами не плутайся. А сам він нізащо не опуститься до того, щоб за нього доктори та кандидати блудливі ліпили зрадницькою рукою дисертації, крали чужі ідейки другої свіжості. Думок у нього й без них вистачає. І якщо вже комусь припекло — гаразд, грець із вами, звіть почесним доктором, а там видно буде. Рано чи пізно доведеться відійти від справ, тоді й за дисертацію можна буде взятись. Але сам, сам, тільки сам — є ще порох у порохівницях. Дуті почесті йому ні до чого, нехай в академіки лізуть дурні неуки, а він знає, в чому полягає справжня велич…
Рівне дихання за дверима перервалось, і Андрій Сергійович завмер, нашорошив вуха — чи не напад? Найбільше на світі він боявся цих нападів… Дочка починала хрипіти, битись, очі її закочувалися, ставали білими, тіло вигиналося дугою, обличчя синіло… І хоча поблизу завжди чергував лікар з усім необхідним обладнанням, він однаково не міг витримати цього, серце завмирало. Здавалося, донька, кровиночка, єдина близька людина ось-ось зникне, провалиться в чорну порожнечу, звідки вже не докличешся. У такі хвилини він готовий був сам померти, завмирав, серце зупинялося, руки вкривалися липким потом, кров забувала текти по жилах.
Обережно, боячись рипнути паркетом, зітхнути зайвий раз, він підвівся з ліжка, нечутно прошелестів босими ногами, став на порозі, вп’явся очима в любе личко. Аня спала — тиха, просвітлена, як ангел, ніхто б і не здогадався, що жере її важка, невиліковна хвороба — хвороба Німанна-Піка, тип С.
Його самого медицина з дитинства лякала, здавалася брудною грою, яка завжди закінчується смертю. Але як настала біда, вивчив усі симптоми. Розбуди серед ночі, відтарабанив би не замислюючись, губи самі б ворушилися, хоча сенс майже втрачено: «Тип С — варіант порушення обміну ліпіду сфінгомієліну, за якого уражено внутрішні органи й нервову систему…»
Ось вони, симптоми ураження внутрішніх органів, від яких власні органи завмирають, мов у судомі, всі до одного, списком: збільшення об’єму живота, ниючі, тупі болі; жовтавість шкіри, слизових оболонок і очей; збільшення і болючість лімфатичних вузлів; задишка; часті бронхіти й запалення легень.
Усе правда — і животик болить, і лімфатичні вузли, і задишка, а з бронхітів не вилазимо, незважаючи на найкращі ліки й цілодобову дезінфекцію. Тільки шкіра не жовта — біла, тонка, з жилками, які б’ються під нею, така рідна, зворушлива, що пригорнутися б, дихати нею, не відриватися. Це вона в маму така, янгола: дивиться на дівчинку зараз з небес, дивиться і оберігає, тримає на долоні…
Ех, Оленко, як це так вийшло? Що ж ти нас покинула, навіщо пішла так рано, що ми без тебе тепер? Образилася, бідна, образилася на нісенітницю, дурницю. Що тобі була ця балерина, та хоч би там весь Великий театр навколо нього голяка танцював — між іншим, і таке бувало, смаки в людей різні, в інших досить широкі, дехто любить гаряченьке. А балерини оті, гімнастки — дурниці, дурниці, нічого не означають. Просто спосіб життя такий, розумієш, лайфстайл, ноблес обліж, не можна інакше. Усі з балеринами, з гімнастками, зі співачками, а він що ж, як лох останній, з дружиною? Ні, не можна, авторитет утратиш, свої ж засміють. Авторитет-бо в цьому житті — все, без нього ніякий бізнес не підняти, тим більше такий, як Росія, батьківщина… Що ж ти, Оленко, так уже серйозно, як образу для себе, сприйняла ту балеринку порожню? Я ж тебе, лише тебе кохав, а це все не рахується, тьху — вправи для підтримки форми і тільки… Ти б слово сказала, я б її з лиця землі стер, рідна мати про неї забула б… А ти взяла й наковталася пігулок, і всьому кінець, і тепер ми тут самі, беззахисні, безпорадні…