Він закусив губи, стримав ридання, затулив долонями очі. Ні-ні, не можна занепадати духом, це слабкість, а він не тільки за Аню, він за всіх відповідає, за кожного в цій державі, величезній, нестерпній… Ну, ми не занепадаємо духом, тримаємося, стоїмо. Лікарі хороші, найкращі ліки, постійний контроль, консультації, світила консиліуми влаштовують — і все, щоб Аня росла здоровою, щасливою… Та не виходить рости щасливими, Бог не велить, а може, сам диявол. І якби тільки внутрішні органи, але ж клятий сфінгомієлін, хай йому грець, він не зупиняється на півдорозі…
«У міру розвитку хвороби, — звучав у нього в голові безжальний голос медичного світила з помітним іноземним акцентом, — проявляються симптоми ураження нервової системи… — І хто тільки придумав цей сфінгомієлін, хай йому біс! — Прояви порушень у роботі головного й спинного мозку зростають, хворі відстають у психічному та фізичному розвитку від однолітків, — продовжував металево клацати голос у голові.— Хвороба прогресує, діти втрачають навички й уміння, якими вже оволоділи. Наприклад, дитина вже навчилася розмовляти, але з часом мовлення порушується, стає менш виразним…»
Ох Боже ж ти мій, правда! Прогресує хвороба, прогресує. І Аня останнім часом говорить поганенько, крім нього, майже ніхто її вже не розуміє, та й розуміти там майже нічого, не хоче говорити, не цікаво їй…
«Симптоми ураження нервової системи такі,— продовжував невблаганний голос. — Тремор пальців рук, порушення координації рухів, судоми, епілептичні (помилуй нас Господи!) напади, порушення ковтання і дихання (киснева подушка постійно поруч), втрата мови та інших навичок, порушення пам’яті та мислення, зниження успішності в школі (яка школа, про що ви?), порушення поведінки, дратівливість, депресія».
Так, усе точно, один в один, як у довідниках! Професор, світило всесвітнього масштабу, який оглядав Аню, сказав через перекладача:
— Класична картина захворювання у вашої дочки, просто хоч студентам демонструй!
Ну, таке витримати було неможливо… Скипіла кров в Андрія Сергійовича, вдарила в голову, засліпила. Кинувся він на лікаря, ледве голову не розгатив, добре, охорона відбила, а то був би скандал на весь світ. Хоча трохи таки віддухопелив, звісно: око підбив, вивихнув щелепу, синців насаджав. Але то таке, дали в зуби триста тисяч — і гуляй, світило, та надалі стеж за язиком, за базар відповідай, тут тобі не Гейропа, а питання життя і смерті Ані-ангелятка.
Але все-таки встигло підбите світило, злісно виблискуючи незапухлим оком і мнучи в руках пакет із грошима, сказати наостанок головне, щоб уже остаточно отруїти життя:
— Ураження клітин нервової системи за подібного типу захворювання постійно прогресує і викликає порушення, несумісні з життям. Зазвичай такі хворі живуть п’ятнадцять-двадцять років.
П’ятнадцять-двадцять! А його Ані виповнилося вже десять… Що ж це, лишився нам тільки десяток років, а потім?..
Випровадивши світило, він упав на ліжко і, нікого не соромлячись, голосно завив. Плювати на охорону, прислугу, лікарів, що розгублено обступили його і не знають, як допомогти… Думав, серце того дня розірветься, помре він з болю, жалю та любові. Але вижив. Міцним виявилося товстостінне серце чиновника, витримало, тільки гіркотою сповнився вщерть. І ця гіркота тепер переслідувала його скрізь, хоч куди йшов, хоч на що дивився.
Дурень із підлеглих, бачачи його стан і бажаючи підлеститися, бовкнув якось, випивши зайвого на прийомі:
— Та що ви, Андрію Сергійовичу, так себе мучите! Наробите ще діточок, чоловік ви молодий, міцний. Тільки свисніть — вам будь-яка дасть…
Ну, з цим він, звичайно, церемонитися не став, відвів душу. Бив люто, до повної відключки, і навіть після цього не міг угамуватися, все бив по зламаних ребрах. Тут уже ніхто втручатися не наважився, дурних нема. Дочекалися, доки Андрій Сергійович охолоне, повчивши дурня розуму, і потягли тіло в невідомому напрямку.
Куди цей кретин потім подівся, він не цікавився, це питання служби охорони, самі все вирішать. Треба — в лікарню влаштують, ні — зі святими упокій, Данилівське кладовище, пенсія родині через втрату годувальника.
Ні, цим епізодом він зовсім не пишався, нічим тут, відверто скажемо, особливо пишатися. Виявився не на висоті, втратив самовладання. Зазвичай він нічого такого собі не дозволяв, дбаючи про авторитет. Бояться і не поважають тих, хто махає кулаками. Погроза страшніша за її здійснення, це слід на носі зарубати всім молодим чиновникам, що починають будувати кар’єру…