Звичайно, без борні не обійшлося — він дав битву Дієві. Історія не знає битв ганебніших. Гіршим був, мабуть, тільки бій чорношкірого боксера Майка Тайсона з білявим поляком Голотою.
Князь чекав від ворога громів і блискавок, на які міг би відповісти ураганами й повенями, струсами земної кори і ударами цунамі. Але все вийшло набагато простіше та образливіше: Дій узяв його, сильного, гордого, такого, що не має рівних, і одним ударом розплющив об скелю — разом з усією його гордістю і могутністю…
На цьому битва завершилася. Він, Геніус, назавжди засвоїв різницю між земним і небесним, хай навіть тричі відкинутим від Бога. Відтоді, від часу тієї безславної битви, походила його кульгавість, яку не зцілити…
Рани довелося зализувати довго. Але краще бути вічно другим, ніж безглуздо загинути. До того ж, Дій потребує слуг, і армія жовтооких темних стала в нагоді. Геніус нічого не знав про справжні наміри Дія, про те, які плани виношує він у своїх безоднях. Не занурювався він у нюанси його угод зі Сферами. Проте не міг не бачити, як Дій поширює по всій планеті пекельні муки та скрегіт зубовний — гасячи таким чином кипіння своєї зневаженої гордині.
Геніус не був надто самолюбний. До того ж, він більше прив’язаний до Землі, аніж Дій. Тому й жахався, бачачи, на що перетворюється його царство. Ні, він не стояв осторонь: де міг, гальмував, саботував, вставляв палиці в колеса. Але Дій був незламний — рухався до своєї мети повільно й неухильно. І життя, колись квітуче, грайливе, тікало, наче кров із жил, під мертвим поглядом зірок… Воно відроджувалося знову й знову, але було вже не таким грайливим, веселим, безпосереднім. Воно було отруєне муками, які безупинно вигадував клятий повелитель земної тверді.
Що ж до Геніуса… Він був усього лише князем цього світу — копитним, рогатим, хвостатим, звичайною земною нечистю з оброслими шерстю цапиними ногами, страхітливий божок, якому первісні племена з наївною вірою присвячували свої капища й приносили жертви. Слов’яни звали його Рід, майя — Чак, єгиптяни — Акер, імен було багато, і всі були хибні. Справжніми були лише жертвопринесення — дійсно криваві. Але й без них цілком можна було обійтися. Тим більше, що під час воєн будь-яка загибель відбувалася в його ім’я, а воєн у людей завжди вистачало.
Словом, він був простим генієм місця, навіть не драконом — ця честь, як і багато інших, дісталася Дію. Але той не поспішав надіти на себе цей вінець, йому досить було минулої слави. Не жалюгідних земних почестей він жадав, а остаточної зверхності, посоромлення Сфер — тому й вів свою підступну гру, для того й заманив архістратига на рівнини, бо тут, віддалений від небесних сил, той був йому не рівня…
Двері відчинилися самі собою, без стуку. На порозі виник Леонард. Князь кинув на нього невдоволений погляд: навіть у разі термінових справ субординація мала існувати, — та так і застиг.
Перед ним стояв не Леонард… не той Леонард, якого він знав. Зі знайомого обличчя холодними зірками дивився далекий космос — чужий, ворожий, ангельський. Це був другий посланець Сфер, якого на власні очі бачив князь, другий після Дія, але помилитися було неможливо. Ті самі відчуття загрози й смерті, що йдуть від злих чорних крил, та сама порожнеча, готова поглинути теплу, затишну, живу Землю.
Князь випростався на весь зріст.
— Хто ти і що тобі треба?!
Першим його рухом було оголити кігті й роги, вивергнути розпечену лаву, обрушити на прибульця торнадо… Але він стримав себе, бо пам’ятав іще сутичку з бунтівним ангелом, вражень вистачить на всю решту вічності. Перший був страшний і непереможний, чому другий мав виявитись інакшим? Ні, не по зубах йому слуги Всевишнього, не по пазурах, не по рогах.
Однак повністю опанувати себе не вдалося — тремтіли руки, стало дибки волосся на загривку, і не хотів, але опустив чорний погляд перед крижаною космічною зорею.
— Сядь, Геніусе, — просто сказав Леонард (або ким він там був насправді). — Заспокойся.
І, не чекаючи, присів сам. Опустився в крісло і князь — а що лишалося?
— Для початку дякую тобі за притулок, — промовив Леонард. — Перший час на землі — нелегкий для нашого племені. Доки відновляться сили, доводиться ховатись. А серед твоїх наближених мене не помітили навіть мої небесні побратими…
Отже, не помилився Геніус — перед ним сидів ангел. Але який з багатьох? У всякому разі, не ангел пригляду — той уже спочивав в українському степу з кулею в черепі… Та й не схожий цей на простого ангела. З архангелів, безперечно… Але хто саме? Сутичка тут очікується неабияка, тож послали, мабуть, когось із перших. А хто там після Михаїла? Гавриїл, Рафаїл, Уриїл… Ех, не знавець він небесної ієрархії, та й потреби в тому не було…