Не знала, чого і якими словами просити. Лишень стояла, стежачи, як розгоряється пломінець її свічечки, і всередині в ній щось тонко й гірко бриніло - якась струна чи то сльоза, і одна-єдина думка товклася в голові: “Чому мені так погано? Ну чому все так погано?”
Бічні двері в іконостасі відчинилися, з них
вийшов чернець у широкому довгополому вбранні, і Галя, стрепенувшись, вискочила з собору.
2. НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
Він сидів на підвіконнику. Галя побачила його, відчинивши двері своєї кімнати, але, на диво, не злякалася. Мала б подумати, що хтось чужий заліз у квартиру, поки тато на роботі, а мама, звісно ж, у лікарні зі Стаканчиком. Проте не подумала.
Він сидів, спокійний і замріяний, і дивився у вікно. Скісний призахідний промінь падав йому на обличчя, на світле волосся, що сягало плечей. Від того здавалося, мовби його лице обрамлене золотом - ясним сяючим німбом.
Він був добрий. Саме так: добрий, без найменшої тіні зла. Галя відчула чи то вгадала це, мабуть, тому й не злякалася.
А ще він видався їй знайомим. Його лагідне обличчя вона вже десь бачила, як і світлі кучері навколо лиця, і схилену в задумі голову. Але де, коли вона могла його зустріти? Не на вулиці, оце вже точно. Таких зачісок сто років як не носять. І не вдягають подібного одягу. Що воно - сорочка, тога? Якась незрозуміла хламида.
Хто ж він? Галя не знала і навіть не здогадувалася. Спитати, як його звуть, теж було не дуже зручно, але хіба зручніше тупцювати мовчки на порозі власної кімнати?
- Почекай... заходить сонце, - сказав світловолосий юнак, не повертаючи голови. - Звідси прекрасний краєвид.
Що правда, то правда. Їхня квартира на останньому - шістнадцятому - поверсі, і з вікна відкривається широка панорама: вулиця, будинки, Галина школа, а вдалині, на обрії - ліс. Точніше не ліс, а пуща, бо містечко, яке стоїть за лісом, так і називається: Пуща-Водиця.
Галя й собі зиркнула у вікно. Сонце якраз торкнулося обрію, заливши навколишні будинки м’яким рожевуватим світлом. Сліпуче кружало поволі поринало за ліс, за далекі зубчики сосен. Його золотаво-рожеве проміння гасло, і місто тьмяніло, сірішало. Ось лишилося півкружала; ось лиш малий червоний пружок, та й він тане на очах; ще видніється крихітна цятинка, мов жарина... Все, погасла.
- Моє ім’я нічого тобі не скаже. Воно ще старіше, ніж твоє, й зовсім не модне, - повернувся до Галі юнак. - Тому краще називай мене Ангел Золоте Волосся.
- Ангел Золоте Волосся, - луною повторила Галя. Вона таки десь бачила цього юнака.
Цього... ангела?
Він – ангел?!!
Він дивився на дівчинку і, мабуть, у душі посміювався з її розгубленості, а ще більше - з нетямущості, тож Галя врешті взяла себе в руки. Іди знай, може, ангели так-ось запросто і з’являються? Вона не в курсі, бо нічого про них не читала, в шкільних підручниках про ангелів не пишуть.
Набравшись відваги, дівчинка ступнула ближче й сіла на краєчок ліжка. В голові, мов віхола, крутилося безліч думок. Про що спитати несподіваного гостя? Яка в неї оцінка за контрольну з математики? Чи за що її кривдить Сашко Гнатенко (бо сьогодні він знову дражнився)? Але ж ні, то все дурниці, треба питати про головне. Коли одужає Степанчик? І чому Галя така невдатна, що всі ї сварять і сварять? Чи, може, краще нічого не питати, а натомість попросити, щоб її прикрощі минулися? Може, ангел і з’явився, щоб допомогти? Цього Галі хотілося найдужче.
Хоча, якщо чесно... Їй хотілося іншого. Щойно Галя збагнула, що перед нею ангел, як десь глибоко в грудях замріло потаємне зухвале, безглузде бажання, в якому вона не хотіла собі зізнатися, проте воно муляло, мов камінець під п’ятою. Їй хотілося... дива. Бодай маленького, але справжнього, неземного, чогось такого, що тільки ангели вміють.
Галя сиділа, не зводячи з гостя своїх ясно-карих очей. Мовчання затягувалось, і це було негарно.
- А... хто назвав вас Ангелом Золоте Волосся? - спитала дівчинка перше, що спало на язик (Катерина Петрівна говорить, що Галя спочатку ляпає, а вже потім думає, що треба було сказати). На відміну від Катерини Петрівни ангел не розсердився, а навіть розвеселився.