Выбрать главу

— У ці вершки насипано отрути, друже, хтось хотів послати мене на той світ.

— У Крайстчерчі такого не буває, — байдуже відповів Джордж.

— Сьогодні вночі, коли я спав, — Чед витяг з портфеля порцелянову фігурку з червоною шиєю, — хтось прослизнув у мою кімнату і відтяв голови в усіх фігурок.

Джордж на хвильку замислився, а потім заперечливо похитав головою:

— Ти помиляєшся, Чед. Клініки для душевнохворих нема ні в Крайстчерчі, ні в його околицях, тому ніхто до твоєї спальні залізти не міг. — Спритним рухом, що зайвий раз стверджував його багату практику, він підсік рибу і самовдоволено зауважив: — Йорж! Грамів на двісті.

У Чеда нарешті урвався терпець, і він розповів другові про все, що трапилося з ним в Касл-Хоумі.

Джордж Абернаті ніби закам'янів на стільчику, потім протяжно і сумирно зітхнув, застебнув комірця форменої сорочки і підвівся з таким засмученим виглядом, який може бути лише в людини, котра відчула, що невдовзі докорінно зміниться весь розмірений уклад її життя.

— Рано чи пізно це повинно було статися, — сказав тихо. Лихе передчуття вже давно нашіптує мені про це.

— Яке лихе передчуття?

— Ходімо вип'ємо по склянці портеру, а потім я тобі розповім, чому я більше не довіряю спокоєві, який панує в нашому мирному і доброму Крайстчерчі. Цей спокій протиприродний. Хіба, скажімо, можна повірити в те, що пліточка, випущена в став, який кишить щуками, здохла б років через десять своєю смертю. Такого не буває.

За склянкою вина інспектор розповів, чому гризе його лихе передчуття.

— Коли два роки тому мене перевели в Крайстчерч, я був щасливий безмежно. Був радий, що здихався Глазго. Я не міг забути, як один із гангстерів продірявив мене наскрізь. Сюди куля ввійшла, — показав на груди, — а звідси вийшла, — показав на спину. — В Крайстчерчі таких випадків не траплялось. Щонайбільше — це автомобільна аварія чи невинна бійка. На цьому все й закінчувалось. І тоді я сказав собі: «Це місце ніби створено для тебе, Джордж; охороняти закон в такому містечку — саме задоволення». Власне кажучи, навіть платню одержувати не було за що. Але потім мені стало страшно.

— Чому?

— Уяви собі, — дедалі більше й більше розпалювався Джордж, — що в той час, коли ми граємося атомними бомбами, ніби великодніми писанками, а підлі грабіжники обчищають банки і водять за ніс увесь Скотланд-Ярд, у той час, коли в наших кваліфікованих охоронців закону справ не менше, ніж у їхніх заокеанських колег, у Крайстчерчі панує такий мир і спокій, ніби тут цілий рік різдвяні свята. До складу нашого міського комітету входить шість заможних громадян, і здавалося б, що в першу чергу вони піклуватимуться про себе і своїх ближніх. Але ж ні! Нічого подібного! Вони з такою завидною безкорисливістю клопочуть про благо всієї общини, немовби це їхня особиста справа! У нас є ясла, будинок для старих людей, школа, спортивний зал, басейн, стадіон, музична школа, і все це в такому чудовому стані, що очам не віриш. У Бредбері, власника універсального магазину, люди беруть товари на виплат навіть тоді, коли можуть розрахуватися лише через кілька місяців. Стерджен, наш пастор, грає в футбол і керує джаз-оркестром, Фенвік, найзначніший підрядчик у місті, — сама благодійність. Таких прикладів безліч, і я питаю тебе: хіба це нормально?

— Звичайно, ні, — лаконічно відповів Чед.

— Я радий, що ти такої ж думки. Це ненормально, це виходить за всякі межі. За цим ховається якась таємниця, така ж страшна, як темна камера для тортур, можу тебе запевнити хоч зараз. — Він глибокодумно помовчав, а потім додав без певного зв'язку: — Такі вже традиції в Крайстчерчі. Згадай хоча б двісті двадцять сім спалених відьом.

Чед підвів очі.

— Не думаю, що отрута у вершках і ось ці фігурки, — він поставив порцелянового ангела на стіл і притулив на місце його голівку, — мають щось спільне з нечистою силою.

— Я теж не думаю, — погодився Джордж. — Людина не лиха від природи. Лихою її робить суспільство, в якому вона живе. Це стара істина. До цього слід ще додати, що людина від природи не відзначається добротою. Тут теж вирішальну роль відіграє суспільство. І якщо ти бачиш, що в умовах, які ніяк не назвеш ідеальними, в людях раптом спалахує незбагненна любов до ближнього, треба бути напоготові. Перша підозра в мене виникла одразу ж після смерті місіс Шеклі. Ти, напевно, вже чув, що вона була незвичайною особою. Одні мали її за мегеру, інші — за примхливу, але щиросердну жінку. Однак усі, і надто найшанованіші громадяни Крайстчерча, були до неї такі ласкаві, ніби вона — дружина архієпископа Кентерберійського. І якось її знайшли в ліжку з посинілим обличчям. Різні чутки ходили, але потім її все ж таки поховали. І що ти думаєш? Становище в Крайстчерчі нормалізувалося за одну ніч. Бредбері перестав одпускати товари на виплат, на підрядчика Фенвіка посипалися скарги — він став раптом затягувати ремонт квартир, люди звинувачували одне одного в зловмисній брехні, — коротше кажучи, цій клятій райській гармонії в Крайстчерчі несподівано настав кінець. Ніби важкий тягар звалився з моїх плечей, я зрозумів, що заживу тепер нормальним життям. Так тривало близько трьох тижнів.

— Близько трьох тижнів? А потім?

Обличчя Джорджа спохмурніло. Глибокі зморшки з'явилися на лобі.

— Потім? Потім все пішло по-старому. Фенвік знову перестав бути безсовісним ділком, пастор Стерджен — обмеженою, самовдоволеною мавпою, а Бредбері — торговцем, котрий передусім дбає про власне добро. Всі вони, як і раніше, стали добросердними людьми, завжди готовими прийти на допомогу, а мене знову почало мучити неробство. На Крайстчерч знову лягла печать неприродної доброчесності.

— Віддай оце на експертизу, сьогодні ж, — постукав Чед пальцем по пляшці з отруєними вершками, — я гадаю, що кошмарна для тебе гармонія вдруге переживає кризу, і цього разу ми зробимо все, щоб вона лопнула, як мильна булька.

Джордж понюхав вершки.

— Мене більше турбують ангели без голів.

— Не розумію, — Чед випростався на стільці. — їхні голінки можна завжди попритулювати, а от якби я зробив кілька ковтків цього чаю, то вже блукав би десь поблизу райських воріт.

— Слухай-но, а ти не міг би мені допомогти? — в голосі Джорджа народилася ідея. — Зв'яжися з адвокатом Хаббардом, управителем Касл-Хоума і виконавцем духівниці покійної місіс Шеклі, побувай у нього під будь-яким приводом і поглянь, що він собою являє. Можливо, він познайомить тебе з деякими фактами, що стосуються місіс Шеклі.

— Взагалі, адвокати не люблять просторікувати про своїх клієнтів, — з нотками сумніву в голосі зауважив Чед. — Кожне слово з них треба витягувати. Чи Хаббард виняток?

— Він не байдужий до гарних жінок. Отож дещо людське йому не чуже. У всякому разі спробувати не завадить.

— Я ще не зовсім розібрався у всьому, — Чед вагався. — Але починаю розуміти, що в Крайстчерчі під маскою благочестивої любові до ближнього коїться таке, до чого причетне пекло. А оскільки пекла без чортів не буває, нам треба з'ясувати, хто тут чорт. Можливо, сам Хаббард? А можливо, місіс Порджес?

— Якщо до цього причетна місіс Порджес, то кращого спостережного пункту, ніж у тебе, не треба й шукати. Адже вона неодмінно ще раз спробує спровадити тебе на той світ…

— Красненько дякую, — уїдливо відповів Чед. — Мені лише тридцять сім, я ще хочу пожити і зовсім не збираюся потурати забаганкам цієї пані. — Він підвівся, рушив до виходу, але біля дверей обернувся. — Пригадуєш артилерійський обстріл у Тобруці?

— Ще б пак! Звичайно, пам'ятаю!

— Отож! Я згадую ту воронку, в якій ми сиділи з тобою, зігнувшись у три погибелі, і вона порівняно з Касл-Хоумом здається мені досить надійним місцем. Там я хоч знав, звідки мені загрожує небезпека і коли приблизно її не стане, а тут… — Він подивився у вікно на тихий сад. — Тут мене переслідує таке почуття, ніби я повинен остерігатися кожної бджоли, яка продзижчить поруч.