Ханині вуста притулилися до його сорочки. Кіп лежав на землі, так нерухомо, як тільки міг, щоб не збудити її. Він роздивлявся гілки ясними очима, слухав, як дихає дівчина. Коли хлопець обійняв Хану за плечі, вона вже спала, але пристислася до нього щільніше. Сапер опустив погляд і побачив, що її рука знову стискає дріт, напевно дівчина підійняла його ще раз.
Її дихання було таким живим. А от важила вона зовсім мало — або лежала так, що майже не тиснула на нього своєю вагою. Як довго хлопець міг так лежати, не рухаючись, не повертаючись до роботи? Було важливо залишатися нерухомим, наче статуї, побачені ним упродовж довгих місяців руху військ узбережжям і відвойовувань міст-фортець, які, зрештою, стали для солдатів абсолютно однаковими — усюди ті самі вузькі вулички, що перетворилися на риштаки для крові, і навіть саперові снилося, що він втрачає рівновагу, а багряна рідина несе його своїми звивинами у долину, залишаючи позаду скелі. Кожного вечора він заходив до прохолодної відвойованої церкви й обирав статую, котра ставала на цю ніч його янголом-охоронцем. Довіряв лише цьому кам’яному народові, притискався до них якнайщільніше у темряві, до скорботного янгола з ідеальними жіночими стегнами, чий затінок мав надзвичайну м’якість. Хлопець клав голову на коліна одного з творінь і засинав.
Раптом Хана більше сперлась на нього. Її дихання стало глибшим, як голос віолончелі. Хлопець вивчав сонне обличчя. Його ще не покинуло роздратування, що дівчина залишилася тут, коли він знешкоджував бомбу, наче тепер він став її боржником. Тепер він відчував відповідальність за неї, хоча раніше про таке не думав. Так ніби цей її вчинок вплинув на результат розмінування.
Кіпові здавалося, що зараз він став частиною чогось величного, може, картини, яку бачив десь минулого року. Безтурботна парочка посеред поля. Він зустрічав багатьох людей, які лінувалися думати про працю чи небезпеки, вготовані їм навколишнім світом. Дихання дівчини біля нього змінилося, наче мишка пробігла; Хана підійняла брови, мабуть, із кимось уві сні сперечалася. Сикх відвів погляд і взявся розглядати небо й білі хмарки у верхів’ях дерев. Дівоча долоня тримала його міцно, наче намул на берегах річки Моро, коли він устромив руку в мокру глину, щоб не сповзти назад у вже подоланий потік.
Якби він і справді був героєм картини, узяв би та й просто заснув.
Але навіть Хана сказала, що його шкіра темна, наче каміння на скелях, наче каламутна вода після дощу. І щось усередині змусило його відступити назад від цих наївних слів, як від ляпаса. Історії зазвичай закінчувалися успішним розмінуванням. По-батьківськи мудрі світлошкірі чоловіки потискали одне одному руки, отримували визнання і кульгали назад до тих усамітнених місць, звідки з’явилися заради такого важливого випадку. Але він був професіоналом. І залишався чужинцем — сикхом. Єдина людина, з ким він безпосередньо контактував, — це ворог, який встановив цю бомбу і відійшов, замітаючи сліди лапатими гілками.
Чому він не може заснути? Чому б йому не повернутися до дівчини і не припинити думати, що все навколо охоплене полум’ям? На картині, намальованій хлопцевою уявою, поле, де обійнявшись лежали люди, вже зайнялося. Якось він спостерігав у бінокль за сапером, який зайшов до замінованого будинку. Чоловік змахнув з краю столу коробку сірників і за мить перетворився на вогняний стовп, а за півсекунди Кіп почув вибух. Так виглядали блискавки у 1944-му. Як він міг довіряти шматкові дроту, котрий дівчина затисла в руці? Чи переспівам її дихання, глибокого, як вкрите камінням річкове дно?
Гусінь переповзла з комірця на шию, Хана прокинулася, розплющила очі й побачила, як хлопець нахилився над нею. Ледь торкнувши її шкіру, він узяв гусінь і переклав у траву. Усе своє обладнання, як помітила дівчина, Кіп уже спакував. Він відійшов назад, сів і прихилився до дерева, спостерігаючи, як Хана перекочується на спину й повільно потягується, насолоджуючись моментом. Напевно, вже по обіді, сонце он аж де. Медсестра нахилила голову і подивилася на нього.
— Ти обіцяв тримати мене міцно.
— Я так і робив, аж поки ти не відсунулася.
— Як довго?