— Так спекотно. Мені терміново потрібно пиво. Вип’єте зі мною?
— Ні, я запланував цілу купу речей на наступні кілька годин, вибач.
— Усе гаразд, — відповіла жінка, — не хочу зіпсувати вам плани.
— Я вип’ю з тобою, коли повернуся.
— За три тижні, так?
— Десь так.
— Я б теж хотіла поїхати.
Він не відповів. Вони перетнули міст Булак, і ситуація на дорозі погіршилася. Забагато візків, забагато пішоходів, котрі вважають себе володарями вулиць. Він зрізав шлях південніше і поїхав уздовж Нілу до готелю «Семіраміда», де вона жила, якраз неподалік казарм.
— Збираєтеся цього разу таки знайти Зерзуру?
— Збираюся.
Він знову став схожий на себе старого. Навіть не подивився на неї за всю поїздку, навіть коли вони застрягали в заторі на понад п’ять хвилин.
Біля готелю поводився надміру люб’язно. Коли він був таким, подобався їй іще менше; вони вдавали, що це ввічлива поведінка, а насправді здавалися схожими на собак у людському вбранні. До дідька його. Якби її чоловік не працював із ним, вона б воліла більше ніколи його не бачити.
Він дістав її багаж і збирався віднести його до вестибюлю.
— Не варто, я сама його візьму. — Її сорочка була мокрою й прилипла до спини, коли Кетрін вставала з пасажирського сидіння.
Швейцар запропонував узяти багаж, але чоловік заперечив:
— Ні, вона хоче нести його сама.
Кетрін знову роздратувала його пихатість. Швейцар пішов. Вона повернулася до чоловіка обличчям, і він віддав валізу, тож довелося незграбно тримати її двома руками й нести перед собою.
— Що ж. До побачення. Хай щастить.
— Так. Я пригляну за ними. Вони будуть у надійних руках.
Кетрін кивнула. Вона вже увійшла в затінок, а він стояв серед яскравих сонячних променів, ніби й не помічав спеки.
Потім чоловік підійшов ближче, і на хвилинку їй здалося, що він збирається обійняти її. Замість цього він витягнув праву руку і торкнувся дівочої шиї так, що Кетрін відчула шкірою всю довжину його вологого передпліччя.
— До зустрічі.
Він пішов назад до вантажівки. Вона відчувала його піт, наче кров, котру залишило по собі лезо. А хіба не лезом прикидалася його рука?
Вона підняла подушку і поклала на коліна, наче щит проти нього.
— Якщо ти захочеш кохатися зі мною, я не зможу брехати про це. Якщо я кохатимуся з тобою, я не зможу брехати про це.
Притуляє подушку до серця, наче хоче задушити ту частину себе, котра відломилася.
— Що ти ненавидиш найбільше? — питає він.
— Брехню. А ти?
— Власництво, — каже чоловік. — Якщо ти покинеш мене, мусиш забути.
Її кулак з розмаху б’є його просто у вилицю. Кетрін одягається і йде.
Кожного дня він повертався додому й розглядав синець у дзеркалі. Його не так цікавив синець, як форма власного обличчя.
Раніше ніколи не помічав, що має довгі брови, волосся взялося сивиною. Багато часу минуло, відколи він востаннє дивився на своє відображення. Його брова таки була довгою.
Ніщо не могло втримати його від неї.
Якщо він не в пустелі з Медоксом чи не в арабських бібліотеках з Берманном, то зустрічається з нею в Ґроппі-парку — під щедро политими сливовими деревами. Вона почувається найщасливішою в цьому місці. Вона — жінка, котра сумує за вологою, котра завжди любила низенькі зелені живоплоти і папороті. А йому вся ця зелень нагадує карнавал.
Із Ґроппі-парку вони йдуть дугою до старого міста, Південного Каїра, на базари, де нечасто зустрінеш європейця. У його кімнаті мапи цілком вкривають стіни. Попри всі спроби якось облаштувати квартиру вона досі схожа на табір.
Лежать в обіймах одне одного, рятуються вітерцем і тінню вентилятора. Цілий ранок вони з Берманном пропрацювали в археологічному музеї, порівнюючи арабські тексти і європейську історію, пробуючи знайти якесь відлуння, збіг, зміну назв — назад, минаючи Геродота аж до «Кітаб аль-Кануз», де Зерзура названа на честь жінки, котра купалася серед пустельного каравану. Музейний вентилятор теж повільно пульсує тінню. І тут також відчувається інтимний обмін, відлуння дитячих історій, рубців і різних стилів поцілунку.
Я не знаю, що робити. Я не знаю, що робити! Як я можу бути твоєю коханкою? Він збожеволіє.
Перелік ран.
Різні відтінки синця — від світло-жовтуватого до коричневого. Тарілка, з якою вона ходила кімнатою, позбувається свого вмісту і летить йому в голову, кров юшить, заливає солом’яне волосся. Виделка, котра застрягла в чоловіковому плечі, залишає відбитки зубів, які лікар потім вважатиме лисиччиними.