Усе тривало ще п’ять хвилин. Гарді не відійшов від ями, натомість повідомляв Кіпові, скільки ще часу протримається замороження. Але, чесно кажучи, жоден із них не мав упевненості в цифрах. Відколи головка зламалася, вони вже заморожували поверхню іншого розміру, та й вода, така холодна для сапера, була теплішою за метал.
Потім Кіп щось побачив. Розширювати отвір більше не вдавалося. Контакт електричного кола тремтів, як тоненький завиток волосся. Якби він тільки міг його вхопити. Кіп потер руки, щоб зігрітися.
Хлопець видихнув, постояв кілька секунд нерухомо й перерізав контакт тоненькими плоскогубцями ще до того, як знову вдихнув. Тяжко хапнув повітря ротом, відсмикнувши руку від електричної схеми, пальці обпікало холодом.
— Ґніт дістав. Детонатор відімкнув. Поцілуйте мене.
Гарді вже крутив люльку, і Кіп намагався схопитися за ручку, але не міг, бо пальці заніміли від холоду, всі м’язи зсудомило. Він відчув, як смикається блок, і безсило повис на шкіряних ременях, котрі обвивали його тіло. Відчув, як його коричневі ноги вириваються з полону багнюки, наче рештки доісторичної тварини з болота. Його тендітні стопи злетіли над водою. Почав з’являтися з ями — спочатку голова, а потім і торс вмилися сонячним світлом.
Кіп висів під тіпі, змайстрованим із жердин, які тримали блок, і тихенько погойдувався. Гарді водночас хаотично обіймав його та намагався відв’язати. Подарувати йому свободу. Раптом сапер помітив, що метрів зо двадцять від них стоїть ціла юрба. Близько, занадто близько та дуже небезпечно — якби бомба вибухнула, постраждали б усі. Але, звісно ж, Гарді тут не було і він не міг їх спинити.
Люди дивилися на нього мовчки, на індійця, котрий висів у Гарді на плечах і був неспроможний повернутися до джипу з усім своїм обладнанням. Він тримав інструменти, і каністри, і ковдри, і звукозаписувальний пристрій, дроти від якого звивалися навколо, дослухаючись до порожньої тиші у шахті.
— Я не можу йти.
— Лише до машини. Кілька метрів, сер. Я сам понесу все те, що залишилося.
Вони трошки постояли мовчки і знову рушили. Мусили пройти повз обличчя, котрі витріщилися на стрункого темношкірого чоловіка без черевиків і в мокрому кітелі. Його лице нагадувало потопельника — не впізнавало і ніяк не реагувало на жодного з них. Юрба мовчала. Лише зробила крок назад, пропускаючи саперів. Біля авто хлопця охопило тремтіння. Очі боліли від віддзеркалень на лобовому склі. Гарді затягнув його на пасажирське сидіння.
Коли Гарді пішов, Кіп повільно стягнув мокрі штани й загорнувся в ковдру. Потім сів. Він був надто змерзлий і стомлений, щоб налити собі гарячого чаю з термоса на сусідньому сидінні. Хлопець подумав, що навіть не мав часу на страх там, внизу. Була лише злість на свою помилку чи на можливість того, що всередині бомби чекає сюрприз. Тваринна реакція самозахисту.
«Лише Гарді, — зрозумів він раптом, — має мене за людину».
Коли траплялися теплі дні, усі мешканці вілли Сан-Джироламо мили голову, починали з керосину, щоб не завелися воші, а потім водою. Кіп лежить на спині з розкуйовдженим волоссям і заплющеними від сонця очима й почувається страшенно беззахисним. Йому соромно, коли він думає про свою тендітну постать, яка виглядає швидше як міфічний мрець, аніж як щось живе чи людиноподібне. Хана сидить поруч. Її темно-коричневе волосся вже висохло. У такі моменти Кіп оповідає їй про свою родину й ув’язненого брата.
Він сяде, відкине волосся назад і витиратиме його по всій довжині рушником. Дівчина бачить у його жестах цілу Азію. У лінивих рухах — неквапливу цивілізацію. Він розповідає про войовничих святих, а дівчина вже знає, що він один із них — суворий і видимий; Кіп зупиняється лише на короткі миті, коли в сонячному світлі може втратити свою божественність, офіційність, відкинути голову на стіл так, щоб сонце сушило його волосся, наче зерно в солом’яному кошику у формі віяла. Хоча він народився в Азії, здається, що знайшов за роки війни англійських батьків і наслідує їхні традиції, як чемний син.