У бібліотеці Оксфордського товариства нас троє, але ти знаходиш поглядом тільки Джеффрі Кліфтона. Цей роман буревієм увірветься у ваші життя. З усіх можливих місць він обирає роботу в Північній Африці разом з археологами. «Я працюю в компанії старих дивакуватих дурників». Твоя мати була в захваті від пригод, які тобі доведеться пережити.
Але дух шакала, «відкривача шляхів», чиє ім’я Упуаут чи Алмаші, стоїть у кімнаті разом із вами. Склавши руки, він спостерігає за твоїми намаганнями зав’язати легку світську бесіду, а це не так просто, бо кожен уже трохи напідпитку. Але найпрекраснішим є впізнавання вами цінності й приємності спілкування з іншим навіть у п’яному маренні пізньої нічної години. Можливо, ви прийшли сюди з кимось іншим, спали тієї ночі з кимось іншим, але ви обоє зустріли свою долю.
О третій годині ночі ти відчуваєш, що варто піти, але не можеш знайти взуття. Один черевик ти тримаєш у руці — рожевий човник. Я бачу інший — напівзахований біля себе — і підіймаю. Пам’ятаю його блиск. Вочевидь, це твої улюблені черевики з відбитками пальчиків ніг. «Дякую», — кажеш, простягаючи руку, і йдеш геть, навіть не глянувши в мій бік.
Я вірю в це. Коли ми зустрічаємо тих, у кого закохаємося, в душі прокидається історик, трохи педантичний, котрий уявляє чи пригадує цю зустріч, а повз інших людей ми проходимо, не звертаючи на них уваги. Можливо, за рік до цього Кліфтон відчинив тобі двері автомобіля й проігнорував написане йому долею. Усі частинки твого тіла повинні бути готовими зустріти іншу людину, всі атоми мусять стрибнути в одному напрямку, лише тоді виникає справжнє палке бажання.
Я жив у пустелі роками й почав вірити в такі речі. Це порожнисте місце. Тромплей часу та води. Шакал, який одним оком дивиться в минуле, а другим стереже шлях, яким доведеться пройти. Він приносить тобі у щелепах шматочки минулого, і, коли весь цей час складається в єдине ціле, ти бачиш підтвердження того, що й так уже знав.
Вона дивиться на мене, і в її очах втома від усього. Жахлива слабкість. Коли я витяг її з літака, вона намагалася всотати в себе поглядом довколишнє. А зараз позір Кетрін стоїть на варті, наче захищаючи щось усередині. Я підійшов ближче, сів на п’яти. Нахилився до неї, торкнувся язиком лівого синього ока, відчув солоний смак. Також присмак пилку. Торкнувся її уст, правого ока. Відчув пружну пористість її очного яблука й витер з повік голубінь; коли я відхилився назад, щось біле змигнуло в її погляді. Я розкрив дівочі уста, цього разу дозволив пальцям увійти глибше, розтиснути зуби й витягнути язик, але було вже пізно, вона вже пов’язалась тонкою, як дихання, ниточкою зі смертю. Я нахилився до Кетрін знову і вклав язиком блакитний пилок до її вуст. Ми так робили колись. Нічого не сталося. Я відхилився, набрав повні груди повітря й знову припав до неї. Відчув слабке тремтіння, коли торкнувся її язика.
А потім з неї вирвався жахливий передсмертний хрип, лютий і такий близький, що простромив мене наскрізь. Тіло Кетрін здригнулося, ніби від потужного електричного розряду, та сповзло до розмальованої стіни. Смерть увійшла в жінку, вона сіпнулась і впала мені на коліна. У печері темніло. Її шия смикалася — туди-сюди.
Я знаю, що демони плетуть свої вигадливі сіті. У дитинстві мені розповідали про демонічну коханку. Це була історія про вродливу спокусницю, котра заходить до кімнат молодих чоловіків. І чоловік, якщо він мудрий, має запропонувати їй повернутися, бо в демонів і відьом немає спини, а лише те, що вони хочуть вам запропонувати. Що я зробив? Якого звіра вселив у неї? Гадаю, розмовляв із нею понад годину. Чи я був її демонічним коханцем? Чи був я Медоксовим демонічним другом? Ця країна — чи це я уклав її карту й перетворив на місце для війни?
Важливо помирати в святих місцях. Це одна з таємниць пустелі. От Медокс і пішов до церкви в Сомерсеті, до місця, котре втратило свою святість, і здійснив те, що здавалося йому святим вчинком.