Выбрать главу

Анна стрепенулась: на її плече лягла чиясь рука. Перед нею стояв чернець Іларіон — майбутній київський єпископ. Поринувши в спогади, вона цього разу не відчула того особливого запаху — суміші воску, ладану й давно некупаного тіла, — який щоразу випереджав святого ченця.

— Ти молишся не по-справжньому, дочко моя.

Невже він думає, що так легко молитися, коли перед тобою раз у раз постають обличчя тих, кого ти збираєшся покинути, ті місця, де ти виростала?

— Набирайся мужності, дитино, я знаю, що в тебе на душі. Але дочка мусить коритися своїм батькові-матері й засновувати власне вогнище. Одного дня вона має покинути батька й матір і створити з чоловіком власну родину. Ти виявиш велику честь Господові Богу, виховуючи своїх дітей у християнській вірі, шануючи слуг Божих, віддаючи частку свого багатства церкві й виявляючи милосердя до вбогих. Наслідуй приклад твоїх сестер, які ощасливлюють своїх чоловіків і своїх підданців…

Як же Анні бракувало сестер!.. Єлизавети, старшої, що вийшла заміж за Гаральда Норвезького, в якого Анна в дитинстві була закохана і який захоплював Ярослава та його родину розповідями про свої митарства по світу. І Анастасії, що одружилася з Андрієм Угорським, який охрестив свій народ. А також тітки Марії Доброгніви, дружини короля польського Казимира. На жаль, французькі єпископи так поспішають повезти її до своєї країни!.. Дівчина нишком плакала, дуже дратуючи цим ченця, для якого понад усе важило лише саме одруження: адже воно зміцнювало зв’язки Русі з іншими країнами Європи. Дівочі сльози все одно не стануть на перешкоді необхідному зближенню між країнами в політиці Ярослава!

— Твої страждання — це образа для Бога й твого батька, — промовив чернець сухим, суворим голосом. — Ти поводишся не так, як повинна поводитись добра християнка й покірлива донька.

Анна підвелася, витерла затиллям долоні заплакане обличчя й уже хотіла була кинути Іларіонові гнівні слова.

Помахом руки він зупинив її.

— Скорися, дитино моя. Тільки в покорі Богові, батькові й чоловікові жінка знаходить спокій.

Чом же вона не народилася хлопцем?! Хіба вона не така сама освічена, як її брати, крім Всеволода? Хіба вона не така сама добра вершниця, як вони? Хіба вона не може позмагатися з ними на полюванні, в плаванні, в метанні?

— На коліна й молімося!

Одягнена у важке візантійське вбрання, гаптоване золотом і оздоблене самоцвітами, Анна побувала другого дня, наче вві сні, на церемонії, влаштованій перед від’їздом на честь її одруження в соборі святої Софії.

Коли довга відправа, що приголомшила її гучним співом та запахом ладану, нарешті скінчилась, Анна повільно підвелася. В супроводі єпископів Роже та Готьє, що ступали обабіч неї, вона підійшла до вівтаря, де стояли її рідні й духівники. Анна вклякла спершу перед єпископом Київським, греком Феофаном, що поблагословив її, потім перед ченцем Іларіоном, тоді перед батьком та матір’ю; і всі по черзі цілували її. Сльози Індігерди впали Анні на обличчя, сестра Анастасія, яка сама зовсім недавно одружилася, марно намагалась усміхнутися їй, а брати позадирали вгору такі поважні обличчя, що вона мало не пирснула зо сміху. Здавалося, тільки невістки Ода Штадська, Святославова дружина, та Гертруда Польська, Ізяславова дружина, були раді її майбутньому шлюбу.

Із собору святої Софії Анна йшла у своїй важкій сукні вельми штиво; її супроводжував чималий почет, а обабіч знову виступали французькі єпископи. На голові княжна мала високу візантійську тіару. Гослен Шонійський та два десятки його рицарів, цокаючи на мармурових плитах острогами, йшли вслід за нею. Далі простували Феофан, Іларіон, Ярослав, Індігерда, князі та дружинники. Дві придворні дами, послані королем Генріхом супроводжувати майбутню королеву, трималися на відстані.

На Анну чекала київська чернь, незважаючи на крижаний вітер, що свистів над майданом, та безугавний дощ зі снігом. На княжну накотився незмовкний гамір, наче хвиля тепла. Перед тисячами рум’яних від холоду облич і простягнених рук дівчина, сповнена любові, похитуючись від розчулення, зупинилася, щоб краще осягти цю мить радості й болю. Схрестивши на грудях руки, Анна Ярославна зі сльозами на очах молилася.

— Пресвятий Господи, захисти народ руський і благослови його!

Єпископ подав знак, і юрба вклякла навколішки. Широким жестом Феофан поблагословив її.

Дощ подужчав, і тепер уже неможливо було повертатися назад, як це передбачалося, пішки. На превелике розчарування киян, родину й гостей Ярослава доставили до палацу на возах та ношах.

А потім був розкішний бенкет, що тривав багато годин. Анна не могла проковтнути й шматочка. Не могла вона й покинути бодай на мить залу, як це робила в Новгороді: на неї дивилися очі всіх присутніх. Палючі очі Пилипа, що сидів за столом серед дружинників, ні на мить не відривались від неї. Анна докладала величезних зусиль, щоб усміхатися на жарти братів, сміятися з блазнів та вчених ведмедів. Нарешті подали міцні напої, прийшли танцівниці. Для жінок, єпископів та ченців настала пора підводитися. В супроводі французьких придворних дам та своїх служниць княжна вийшла із зали. То була остання ніч, яку вона провела в батьковому палаці.

Розділ п’ятий

ВІД’ЇЗД

Повіз княжни, запряжений чотирма широкогрудими й куцоногими гнідими кіньми, подарованими дочці Ярославом, рушив. Дві служниці розсунули в повозі шкіряні завіски. За кілька кроків Пилип тримав за повідок Блискавку. Побачивши господиню, кобила тріпнула гривою й заіржала. Вирвавшись з обіймів батька й матері, Анна підбігла до кобили і, незважаючи на незручне соболине хутро, скочила в сідло. Кобила помчала вчвал, збивши дорогою трьох людей, які не встигли відійти вбік. Пилип — його поставили на чолі загону, який мав супроводжувати княжну аж до Кракова, — сів у сідло й погнав за нею.

Зчинилася справжня веремія. Єпископ Готьє наказав Госленові Шонійському разом з придворними дамами, що не без досади дивились, як віддаляється розкішний повіз, наздоганяти майбутню королеву. Князь прощався з єпископами поспіхом, трохи розгублено й майже не дотримуючись етикету. Ярослав та його сини насилу стримувалися, щоб не засміятись, бачачи, як поважні вельможі метаються з боку в бік. Нарешті єпископи посідали на коней і рушили клусом, благословляючи на ходу юрму, що вклякла навколішки. За ними потягся караван: повози, хури з подарунками французькому королеві, з вантажем, харчами та фуражем. Коли останній вершник поминув Золоті ворота, сонце вже відбилося високо над Києвом.

Пилип наздогнав Анну під фортечними мурами міста. У Блискавки кривавилися боки. Тварина не звикла до сердитих ударів острогами й у відповідь на них рвучко кинулася вперед. Тепер, очманівши від болю, вона мчала нестримно, і Анна нічого не робила, щоб зупинити її. Порівнявшись із нею, Пилип пустив свого коня поруч із Блискавкою. Він вийняв ноги із стремен, став на сідло, стрибнув на Блискавку позад княжни і перехопив повіддя. Кобила, незважаючи на чималу ношу, якийсь час бігла з тією самою шаленою швидкістю, та згодом поступово сповільнила її. Нарешті вона зупинилася; ноги в неї тремтіли, на губах виступила кров’яниста піна, все тіло спливало потом. Анна й Пилип спішилися. Засапавшись, похитуючись, княжна сперлася на кобилу. Заплющивши очі, вона, байдужа до конвульсивного здригання тварини, намагалася погамувати калатання власного серця. Пилип, зануривши руки в мокру гриву Блискавки, з гнівом дивився на Анну.

— Навіщо ти так учинила? Ти ж могла вбитися!

Анна похитала головою; вона не хотіла загинути, вона прагнула мерщій утекти з землі, яка їй уже не належала. Однаково треба було вирушати в дорогу, і вона вирішила зробити це якнайшвидше й не озираючись назад.

— Ти не гідна Блискавки! Поглянь, до чого ти її довела. Відійди, її треба підлікувати. — Він безцеремонно відіпхнув Анну.

— Чому ти мене так штовхаєш? Ох, Блискавко, пробач мені!..

— Зараз не час скиглити, допоможи мені зняти з неї збрую.

Хлопець обережно зняв з кобили сідло й заходився зупиняти кров, що цебеніла з її боку.

— Моя люба, заспокойся… Я не хотіла завдати тобі болю… Знаєш… Ох… Тобі холодно?