Богдан відчув, що виглядає дурнем, та було якось закінчити розмову:
— Нічого. А що, мав?
Дід не відповів. Тільки промимрив під ніс: «З різного вони тіста. З різного!». Тим розмова і скінчилась.
Та коли невдовзі Гектор запросив його до себе «на сюрприз», Богдан не дуже здивувався, коли побачив в квартирі Гектора Мар’яну.
Не здивувався, але й не зрадів.
Гектор почав був представляти дівчину:
— Познайомся, друже. Це…
Богдан не дослухав друга, трохи поквапливо перебив:
— Я добре знаю, хто це. Мар’яна, дочка старого єгеря.
Гекторова мармиза розпливлася в самовдоволеній усмішці.
— Ти далеко не все знаєш. Ця чарівна дівчина — моя наречена!
На цих словах Мар’яна здивовано зирнула на Гектора, але промовчала, не заперечила.
А Богдан не вразився — спохмурнів. Потім підійшов до Гектора, злегка пнув його кулаком під дих.
– І як тобі вдалося мене випередити? А такий же сумирний на вигляд! Ну хоча б у свідки візьмеш? Коло чужого щастя погрітися.
Гектор охоче погодився:
— Та це навіть не обговорюється! Хто ж у мене найліпший друг, як не ти? На кого ще я можу покластися як на себе?
Богдан сторожко запитав:
— А коли на весілля запросите? Гостей багато чекаєте? Хто там буде з наших знайомих?
— Та… — Гектор трохи запнувся. — Ми ще не вирішили остаточно.
Він з надією глянув на Мар’яну, чи не допоможе вона з відповіддю. Та мовчала.
Тоді Гектор незграбно перекинувся на іншу тему:
— Та ми ще, власно, нікого не сповіщали. Як виберемо дату весілля, тобі обов’язково повідомимо. А зараз ходімо з нами у місто. Я обіцяв Мар’яні показати місто.
Так трійця молодих людей вийшла з дому.
Гектор повів друзів в центр.
Хрещатик, що на ньому через вихідний припинили рух автівок, вщент був заповнений перехожими. І не тільки місцевими, не тільки туристами, іноземцями. Серед натовпу часто-густо сновигали роботи-кур’єри, що доставляють дрібні відправлення містом. Вони вираховували найкоротший шлях, частенько натикалися на перехожих і як папуги повторювали металевим голосом: «Вибачте, вибачте, вибачте».
Гектор трохи випередив попутників, аби обернутися до них обличчям і зіграти роль гіда-екскурсовода, розповівши цікавинки про будівлі, що вони їм траплялися.
В цей час майже над головою друзів пролетів летючий автомобіль. Мар’яна мимоволі вхопила Богдана за рукав і з побоюванням глянула вгору.
Богдан нишком глянув на Гектора, але той нічого не побачив.
Мар’яна прибрала руку. Начебто не помітила, що Богдан аж зашарівся від її дотику.
— Ти вперше в великому місті? — спитав.
— Ні, — відповіла в своїй повільній манері. — Я вчилася у Львові. Він хоча й великий, але не такий гамірний. Та більше я полюбляю ліс. А в Києві є затишні куточки, з зеленню, без натовпу?
— Звісно, є! І чимало.
Врешті-решт друзі поїхали на Оболонську набережну. Відпочиваючих і тут було доволі, але вони саме відпочивали, ходили неквапно, годували водоплавних птахів. На березі примостився якийсь аматорський художник, що «ловив» підходяще світло; на лавках, що їх було досить, сиділи літні сивенькі пари; на газонах грали дітлахи, а молоді матусі котили поперед себе возики з немовлятами.
Молоді люди добряче набили ноги, тож охоче вмостилися відпочити просто на траву.
— Оце вже мені подобається, — Мар’яна обвела поглядом краєвид. — І людей значно менше. І не поспішають нікуди. Гуляють!
— А центр тобі що, не сподобався? — Гектор хотів почути похвалу за свої старання.
— Сподобався. Дуже сподобався. Тільки як туристові сподобався. — Мар’яна помовчала. — Можливо, і треба хоч раз побачити Хрещатик, аби ще більше цінувати свою Жовкву.
Богдан розтягнувся на весь свій чималенький зріст, підклавши руки під потилицю. Напівжартома сказав до Мар’яни:
— Я ж ладен за тобою йти світ за очі! Навіть в оту твою Жовкву. І чого це ти вподобала Гектора, а не мене, ніяк не дотямлю!
Мар’яна підтримала жартівливий тон розмови:
— А чим же ти кращий?
— А я більш вродливий. Ось, глянь на мене!
Богдан сів. Відтягнув руками вуха, закотив очі до перенісся, підмостив язика під нижню губи — і став дуже схожим на мавпочку.
Мар’яна щиро розсміялася.
– І справді, красень! — вона втерла сльози, що поневолі набігли від сміху.
Гектор вирішив, що йому саме час якось втрутитися в розмову.
— Агов, панове! А чи не забули ви, що й я тут трохи присутній? Мар’яно! Хочеш, і я навчуся вдавати з себе мавпу?
Богдан удавано запротестував: