Вова почав прощатися:
— Ну, мені час повертатися. Ще стрінемося.
Вова простягнув по черзі хлопцям руку, міцно потис. Пішов від готелю. Яків побіг слідом.
Богдан хмикнув:
– І справді наче собака. Ти таке бачив?
Оселилися хлопці разом, а от працювати довелося окремо, кожному за своїм фахом. Гектор зазвичай працював всередині четвертого реактору, який ще в далекому 2016-му накрили новим насувним укриттям з невимовною назвою «конфайнмент», що його намостили над старим саркофагом.
Кожен день по закінченню роботи Гектор перевіряв одяг на рівень радіації та залишав його в роздягальні. Наступного дня отримував нову форму, чисту.
Богдан робив на вулиці. В його бригаді, крім нього самого були геологи, будівельники, дозиметристи і…підривники.
Тільки ввечері друзі, добряче набивши ноги, мали час перекинутися враженнями. Гектор з натхненням зізнавався, яку найбільш уражену радіацією ділянку він відвідав. І як «дурив» свій власний дозиметр, аби довше попрацювати.
Богдан того захвату не поділяв. Натомість розповідав про більш безпечні та не менш цікаві речі. От хоча б як під час роботи стрів незвичного горобця: той на черевці мав рожеве пір’ячко. Не звичне сіреньке.
— Забрьохався десь, мабуть, — припустив Гектор. — Наші родичі живуть у Кривому Розі, що має найпотужніше родовище залізної руди. То там поблизу копалень все червоне: будинки, асфальт, листя, трава. Взимку — сніг. Горобці — ті весь рік червоні.
— Може й так. — Богдан не надто наполягав. — А ти нічого дивного не бачив? Щурів там розміром з собаку або кажанів, що світяться в темряві.
— О, зрозуміло! — розсміявся Гектор. — То ти шукаєш сюжетів для захопливих розповідей? Шкода, нічого такого мені не трапилося. Хоча…
Богдан миттю пожвавився:
— Хоча, що? Щось бачив?
— Сам — ні, не бачив. А от побрехеньки чув.
— Що саме? І чом, власно, побрехеньки?
Гектор хмикнув:
— Та трохи воно той. Не надто схоже на правду.
Богдану очі засяяли від цікавості:
— До сну ж далеко! Розповідай.
— Все через гадюк. Та то дурне, забудь.
– І все ж, — наполягав Богдан.
— Та хлопці щось розповідали про гадюк, що були на вигляд наче стулені з двох видів: гадюк і вужів.
— Ото й усе? — Богдан розчаровано відкинувся на подушку. — То їм від жаху примарилося! Чи від великого розуму. Хто там додивився, чим ті гади відрізняються? Та байдуже. Нам ще довго тут лямуватися. Може, щось цікавіше почуємо.
— А ти досі мариш мутантами-людожерами? Не награвся в дитинстві? — Гектор не оминув нагоди шпортнути друга. Вони не рідко так пікірувалися. Дружбі це не заважало.
3
Останнього тижня польова робота всієї команди припинилася, але почалася кабінетна. Всі члени експедиції мали підготувати свої висновки та надати для розробки заключного консолідованого звіту. Тож і Гектор, і Богдан сиділи поодинці кожен в своєму кріслі та щось мурмотіли під ніс. А наручний комп’ютер те мурмотіння перекладав в потрібний формат.
В останній день оголосили конференцію за наслідками роботи експедиції. Всіх запросили до конференц-зали.
Хлопці, як прийшли туди, потай хихотіли. Ну й кам’яний вік! Вже відколи будь-які численні наукові збіговиська провадились он-лайн, за об’ємними дисплеями, що давали ілюзію присутності як людей, так і експонатів для ілюстрації доповідей. Давно пішли у непам’ять навіть відео конференції. Натомість географічні кордони учасників значно розширилися.
А тут зала була захаращена рядами допотопних стільців. Одна стіна мала підвищення й сцену. А на стіні збереглося (чи то навмисно зберегли, як раритет?) величезними буквами виповнене гасло: «Виконаємо рішення XXV з’їзду КПРС». Хлопці зацікавлено озиралися по сторонах, аби запам’ятати якнайбільше дивного для розповіді знайомим.
Від самої конференції друзі не очікували нічого цікавого. Та перша ж доповідь прикувала до себе пильну увагу хлопців.
Доповідав сивенький дідусь щось про генні зміни тварин Чорнобилю. Доповідав довгенько, з вкрапленням малозрозумілих наукових термінів. Суть доповіді, якщо коротко, зводилась до наступного.
Розвиток подій в Чорнобильській зоні з самого початку пішов не за викладеним теоретиками сценарієм. Ейфорія щодо збільшення кількості диких тварин в Зоні була передчасною, бо через кілька поколінь численність багатьох видів замість зростати почала невпинно скорочуватися.
Як вітчизняні, так і закордонні дослідження виявили занадто високі темпи зростання мутацій у звірів Чорнобилю. Звісно, мутації існували, існують і будуть існувати. Правда, багатенько з них, виникнувши, тут же зникають. Але деякі залишаються та передаються наступному поколінню.