Водій лайнувся і зупинив автівку.
— Що воно за трясця? — озирнувся він на Вову як на місцевого.
— Сарана, — зронив Вова.
— Та бачу, що не корови! А чому їх така сила-силенна?
Водій явно нервував. Вони свою роботу виконали. І затримуватися тут зайвий час нікому не кортіло.
Вова теж був хмурний, тільки з іншої причини. Тому не надто люб’язно відповів:
— Звідкіля мені знати? Не кожного дня тут все живе підривають.
Назрівала сварка. Та старший зміг її загасити:
— Ти не вважай, що ми без серця, — звернувся до Вови. — Але що зробиш? Наказ є наказ. А ми військові. Так що воно за чортівня? Може, це така помста людям?
Вова мав сумирну вдачу, тож охоче припинив суперечку. А що однаково стояли серед дороги, долучився до розмови:
— Думаю, все набагато простіше. Сарана летить за вітром, від ділянки з високим тиском до більш низького. А це не те, що ви штучно відтворили? Я про такий випадок чув від старших. Це було відразу після вибуху реактора. Тоді вони теж сюди налетіли. Їм же невтямки, що летіли вони просто до своєї загибелі.
Водій не втримався від ядучої репліки:
— Ти ще за тарганами пошкодуй!
Знову назрівала суперечка.
Та краєвид якось в один момент очистився. І водій рвонув автівку з місця.
Наступного дня приїхали велетенські сміттєвози. Забарвлення мали помаранчеве, яскраве. Мабуть, аби відволікти погляд від неапетитного вмісту кузовів. З кабіни повистрибували асенізатори в фірмовому одязі. Такого ж яскравого кольору.
Чоловіки йшли цепом. Дрібних тваринок збирали у знову ж таки помаранчевий кошик на коліщатках. А як траплялася велика туша, робили з мотузки зашморг і щонайменше вдвох тягли її до найближчої вантажівки.
Зашкарублий тулуб ковзав по нерівній поверхні, від чого шкура тварини репалася аж до м’яса.
Вова не міг на це дивитися. Відійшов подалі від гурту. Закурив, хоча всіма правилами поведінки в Зоні це заборонялося. Начхати! Вова озирнувся, куди кинути недопалок. Щоб не на суху траву.
І вгледів птаха. Ворона. Він лежав, розправивши крила. Як його малюють діти. Пір’я відливало синявою. На лапі виблискувало жерстяне кільце.
Це був Яшка. Яків. В розквіті сил. Тільки мертвий.
Вова зціпив зуби. Озирнувся на асенізаторів. Підняв тільце птаха, притулив крила до тулуба та поклав його за пазуху. Пробурмотів: «Не дам тебе спалити, наче дерев’яний цурпалок». Глянув на чоловіків: тим ще було досить роботи. Пішов найкоротшим шляхом до найближчої шпаринки в огорожі. Він їх всі знав напам’ять.
За Зоною краєвид був досить мирний. Зламані верхівки затулили неушкоджені дерева. Трава сягала колін. Дичини не було видно. Вибух, кого не вбив, налякав. А от птахи вже цвірінькали.
Вова знайшов затишну улоговинку з м’яким ґрунтом. Складаним ножем, що про всяк випадок завше був в кишені, зняв верхній шар дерену, заглибив яму, вигортаючи землю просто руками. Обережно поклав на денце птаха. Замостив дереном. «Вибач, не зміг тебе вберегти. Хоча б тебе!» — проказав з тугою. Пішов, не озираючись.
Через кілька днів в Зону прибув ще один десант. Він був менший, тільки двоє чоловіків. І приїхали не військовою, а звичайною цивільною автівкою. Вони зупинилися коло водойми, неквапно вибрались з кабіни. Останнім виліз з машини Вова.
Вода аж кипіла від великої кількості риб.
Чоловіки неквапно перемовлялися між собою. Один, що був трохи молодший, бідкався:
— Це ж треба! Така риболовля пропадає! Ми на Дніпрі як виловимо кілька рядових карасиків, вважаємо себе щасливчиками. А тут окуні розміром з лікоть!
— Не переймайся ти даремно, — відповів йому другий, що був трохи старший. — Однаково риба не їстівна. От зараз подамо високий імпульс під водою, і він загубить все живе. Аби й спокуси таким як ти не було. Бо як їсти забруднену рибу, можна захворіти на рак. А ми й так тут піддаємося опроміненню. Жінка лаятиме.
Молодший заперечив:
— Так наче б то ця ділянка берега безпечна, так мене запевняли перед відрядженням. І на мапі вона позначена зеленим, не червоним.
Його супутник скептично пирхнув:
— «Безпечно». А як же! В тебе дозиметр далеко? Дай-но сюди, бо я свій десь на споді поклав.
Молодший дістав дозиметр, передав його товаришеві. Той поводив приладом над землею, біля води, по їхній автівці. Найбільшу цифру наміряв над землею.
— От дивись. Скільки тут?
— Начебто сам не бачиш! Трохи зависока.
— Ото ж! Гроші нам задарма не платять. Виконаємо свою роботу — і якомога швидше звідси.
Старший почав розмотувати якісь шланги, дроти. Разом потягнули їх до води.