Та раптом відчув чиїсь незнайомі вібрації. Чи то якась нова тварина приблудилася до нас в Зону?
Я покрутив головою й побачив… її.
То була людина. Жінка. Вона нахилилася до бетонної доріжки та збирала з неї равликів. Майже нечутно бурмотіла під ніс:
— Та куди ж ви, безтямні, лізете! Вас ж розчавлять! Сидіть собі в траві!
Жінці було важкувато нахилятися — вона була при надії.
Назбиравши тих равликів цілу жменю, вона струхнула їх у траву й пройшла трохи далі за тим же клопотом.
Але поки вона збирала слимаків на другій ділянці, перша, що була вже чиста, знову була рясно вкрита настирними подорожуючими.
Мені аж цікаво стало, хто ж з них виявиться більш впертим.
Та з дому вийшла ще одна людина, чоловік. Він озвався до жінки:
— Агов, Мар’яно! Щось ти надто довгенько гуляєш! Ходімо додому.
Вдвох вони увійшли до будинку.
Так от хто вона така! Мар’яна. Ворог. Дружина ворога. Мати ворога. Але щось в неї було, що привертало мою увагу.
Я почав щовечора приходити до цього будинку. І щовечора бачив її. Мар’яну. І з кожним разом Я все менше й менше відчував в ній ворога. Її дії були надто не типовими для тих людей, яких Я вже встиг вивчити.
То вона вивільняла метелика з калюжі, то підмощувала жмут трави під збиту квітку. А то, як таких нагальних справ не було, брала два камінця, стукала один по одному, а потім довго-довго прислухалася, як згасав подзвін. І з того сміялася.
Ні, не схожа вона була на інших людей. На ворогів.
Тоді Я ще не очманів від того незрозумілого почуття, що люди називають коханням. Мені просто було цікаво за нею спостерігати. Як свого часу за коровою та сомом.
Отож Я вирішив пробратися до неї додому. Вони, на щастя, жили на першому поверсі. Та байдуже! Я б і в хмарочос до неї поліз.
Перша ж спроба виявилася невдалою. Її чоловік мене відразу помітив. І вбив би, аби не вона!
От і зрозумій тих людей.
В нашій Зоні вже готувалися до відкриття отої їхньої смертоносної станції. Тож зараз як ніколи всіх наших найліпших інженерів було задіяно, аби якнайточніше розрахувати, якою завтовшки має бути бетонна перетинка в мережевій конструкції усіх бетонних будівель, аби в одну мить її можна було перетяти і тим зруйнувати всі будови в один момент.
Все було готове. Дії всіх мурах розраховано. Кожен знав своє місто під час останнього бою з ними, з людьми.
І тут мене наче обух ударив в тім’я. Та вона ж тоді теж загине! Разом з іншими!
І мені почала муляти думка, як її попередити, як витягти з цього смертельного зашморгу, який затягнеться на всіх мешканцях міста?
Як же Я казився від безсилля! Виявилося, попри всі свої знання, Я геть не знав, як вплинути на добру гарну дівчину, яка більше опікується оточуючими живими істотами, аніж собою.
А часу залишалося обмаль! Мурашиний Боже! Я ладен був йому молитися, аби він навчив мене, як бути. Інакше Я ладен був скасувати бойову операцію. Та ні, не скасував би, напевне. Але якщо б Мар’яна загинула, Я пішов би слідом.
Та, на щастя, Я отримав підказку.
Якось ввечері вони, як зазвичай, гуляли разом з чоловіком. У Мар’яни вже було величеньке черевце, то ж вона не все бачила попід ногами.
Раптом вона за щось зачепилася й мало не впала. Судомо вхопилася за чоловіка, зблідла і прошепотіла:
— Не вистачало загубити дитину!
Мене осяяло: дитина! От дурний! Я ж вже давно прочитав історію цієї пари від палітурки до палітурки! Для Мар’яни найдорожча істота на світі — її ненароджена дитина! І заради неї вона покине і чоловіка, і це місто, і… Я майже не продовжив: і мене. Та хто Я такий для неї?!
Та рішення проблеми вже було. Треба будь що навіяти Мар’яні страх перед цим містом. Вона злякається не за себе — за дитину. І поїде якнайдалі. Тільки б встигнути!
Я викликав своїх найтямущих помічників, останній раз проінструктував, де хто має знаходитися. І наголосив найголовніше: без мого сигналу операцію не починати! Ні в якому разі! Ні в якому!!!
А сам оселився неподалік вікон Мар’яни, в траві.
Вдень вона опиралася моїм навіюванням. А от вночі… Мені було шкода так її залякувати. Тож Я почав зі слабеньких жахіть.
Ті навіювання відчула не тільки Мар’яна. В тому ж домі жив непоганий хлопець. Вова.
Я спробував навіяти їм обом страх перед Зоною.
Вова після пари сеансів одразу виїхав з міста.
Я зрадів: отже, працює!
Але Мар’яна трималася за свого чоловіка. А той не зважав на пересторогу. Від першого сну відмахнувся, як від настирливого комара. Тож Я припинив ним опікуватися, зосередив всі сили на Мар’яні.
Другий сон — і теж без бажаного результату.