Чи зможу я прийти за дві години, щоб отримати необхідні посадові інструкції?
Yes, sir, завжди готовий!
— Може, спершу ознайомся з нашим дрес-кодом? Про це написано на нашому сайті… — каже жіночий голос на іншому кінці на закінчення розмови.
— Звичайно, подивлюся. Обов’язково! — обіцяю я переконливим тоном.
Як вчасно, думаю я згодом. Я уявляю, як чудово все складеться. Антон Великий, хлопчина на ятці, той, що видає ключки й продає лимонад. Ніхто й не здогадується про його багатство, зате він може заводити балачки з елітою, вивідувати, як вони інвестують, прислухатися, як розмовляють багачі. Мине небагато часу, і він інвестуватиме в лобстерів та червону ікру, ще задовго до того, як його визнають собі рівнею. Автомобілі без даху, прогулянки на яхтах… вітер у волоссі…
Я струшуюся, щоб отямитись, прогнати видива. Спершу треба підготуватися!
Я рішуче заходжу на сайт гольф-клубу й дізнаюся дещо геть несподіване: щоб грати в гольф, треба мати комірець на шиї. Наприклад, щось, що називається «поло» зі стоячим комірцем і короткими рукавами.
Не певний, чи таке поло поліпшує імідж, але правил треба дотримуватися, навіть якщо стоїш на ятці.
Гаразд, думаю я, комірець роздобуду.
Як вже вивчати питання, то вивчати. На свій клопіт, я клацнув на форум, де спілкуються гравці в гольф. А там купа різних думок щодо форми.
«Усе добре, за винятком «соціалки» — пише один і додає в дужках (спортивний костюм).
Соціалка — це гроші, котрі мама Ейвінна отримує від держави через хворобу й неможливість працювати. Але ж вона не ходить весь час у спортивному костюмі?
Дивно, як на мене.
«Я завжди ношу сікспенс, сорочку з краваткою, картатий шотландський светр, твідовий піджак з бриджами, високі підколінки й зручне взуття для гольфу», — пише інший.
Ой… Я шукаю потрібні знайомства, а тут, виявляється, більшість заможних людей найбільше переймається зовнішнім виглядом?
Це мене лякає! Я довго шукаю в інтернеті, що ж таке сікспенс, твід і бриджі. Потім довго нишпорю в татовій шафі. Без особливого успіху, мушу визнати. Єдине годяще, що я знаходжу, це татові панталони до колін, які він одягає раз на рік на лижі, і пару лижних підколінок з написом «OL’94».
Гай-гай, утішаю я себе, згадуючи модників, котрі стверджують, що все залежить від комбінування одягу.
Отже, сподіваюся, що комбінація моєї вихідної білої сорочки з трохи затісним светром з V-подібним вирізом згодиться.
І ось, після тривалого душу й добрячої порції лосьйону після гоління, я готовий! У панталонах, лижних підколінках, сорочці й светрі. Перед виходом ще оцінюю себе в дзеркалі.
Так, Антон Великий до життя готовий!
За чверть години я стою на ватяних ногах перед гольф-клубом. Набираю повні легені повітря, відчиняю двері й, розмахуючи руками, ніби все життя лиш так і розмахував, прямую до стійки рецепції. Уже з першого кроку треба справити гідне враження.
— Це — я, прибув на заміну, — кажу жінці на рецепції, викладаю на стійку лікті, ледь закидаю назад голову й розтягую губи в усмішці. — Вітаю!
Жінці десь під п’ятдесят, вона в светрі з коміром під шию, у камізельці з великими червоними ґудзиками на кожній цицьці. Мабуть, ті ґудзики мали б символізувати ягідки малини. Я заворожено не зводжу з них погляду.
На жаль, трохи задовго витріщаюся. Жінка в светрі з високим коміром кахикає і густо червоніє. Ой, а якщо вона подумала, ніби я витріщаюся на її цицьки!
Жінка теж не зводить з мене очей. Дивиться доволі стримано. Спершу на ноги — на олімпійські підколінки й панталони, потім оцінює тісний светр, а тоді, нарешті, зустрічається з моїм поглядом. Силувано всміхається, подає руку.
— Мене звати Тереза.
Я давлюся. Тереза, думаю я. Саме так і повинні називатися ті, в кого повні кишені грошей. І зберігати незворушність.
Гм, тепер, коли я став цілком новою і багатою персоною, чом би не прибрати собі нове ім’я? Якесь карколомно-запаморочливе!
— Арчі, — випалюю я. — Арчі… е-е… Мак… Салліван…
І впевнено та рішуче трясу її руку.
Тереза зводить вгору одну брову.
— І звідки ти родом? — питає вона.
— З Трумса, — бовкаю я, не подумавши, і відразу виправляюся. — Але мій батько ходить у… спідниці.
«Спідниця» щось недостойно звучить.
— У спідниці? — недовірливо перепитує Тереза.
— У такій картатій, — пояснюю. — Він… наполовину шотландець.
На щастя, мені ніколи не доводилося бачити тата в картатих спідницях, а ось прізвища на «Мак», якщо не помиляюся, походять з Шотландії.