Врешті, коли він опинився на помості й глянув на ката, що мав спокійне незворушне обличчя, ноги йому знову підкосилися. Кат стояв, зіперши руки на руків’я меча, на червоній катовій рукавиці іскрився перстень зі зеленим каменем. Суддя розгорнув скручений руркою папір і прочитав присуд, а відтак проголосив:
— Нагадую, ніхто під страхом покарання тілесного і майнового не повинен чинити майстрові малодоброму жодної перешкоди, і якщо станеться так, що він схибить, то ніхто не сміє піднімати на нього руку. Дійся воля Божа.
За ним озвався отець Амброзій:
— Сину мій, — звернувся він до розбійника, закінчивши коротку молитву, — причастися таїнств святих і сподобися прощення за гріхи свої… А тепер повторюй за мною…
Увесь цей час Каспер не зводив очей з Чутая, про якого досі всі чули, як про неабиякого відчайдуха, що міг відбитися від десятка вояків, але тут, на помості, він стояв геть безпорадний, пальці у нього тремтіли, а на прокушених вустах червоніла кров, з його розкудланого волосся стирчало сіно, вочевидь, те саме, на якому він займався любощами вранці. Каспер раптом відчув прихильність до страченця.
Дивним чином їх єднало тепер щось спільне — одного й того самого дня вони розлучилися з п’янким запахом сіна і ще п’янкішим запахом жінки.
Підмайстри силоміць змусили розбійника вклякнути на поміст, голову його поклали на пеньок правою щокою, а потилицею до ката. Однак розбійник повернув голову на другий бік і упівока стежив за катом. Підмайстри відступили на кілька кроків. Кат підняв меча. Розбійник захлипав голосно, закашлявся, давлячись слиною і спробував підвестися, але меч розтяв повітря і з силою опустився на шию. Каспер з незвички ледь не випустив меча з рук, так потужно рвонула ртуть до вістря. Голова відскочила, гучно вдарилася об дошки й відкотилася, підмайстер хотів ногою її притримати, але послизнувся й гугупнув, закривавивши плечі, другий підмайстер був спритніший і підхопив голову за волосся та показав натовпу, який схвально загудів, очі мертвої голови мруґнули і заплющилися, а вуста роззявилися. Підмайстер, показавши голову на всі чотири боки світу, шпурнув її до коша. На помості тим часом кидалося в судомах безголове тіло, цвиркаючи кров’ю на всі боки з розрубаної шиї, аж натовп мусив відступити трохи назад, охкаючи та зойкаючи, бо бризки летіли уже перед носами роззяв. Коли ж тіло врешті завмерло, тиша запанувала така, що чути було, як кров, стікаючи з помосту, скрапувала в кам’яний жолоб і тоненьким дзюрком стікала, перемішуючись із болотом і сміттям.
Тоді лише люди почали розходитися, а їхнє місце зайняли пси, що жадібно хлебтали ще теплу кров, скалили зуби і гаркотіли.
Розділ 9. КАТІВНЯ
«Березень — квітень 1647 року.
Отже, я перебрав обов’язок судового медика, і темні льохи катівень зустріли мене холодом і вологістю, викликаючи стан пригнічення і сумнівів щодо обраної посади. В’язниць у Львові було сім, і кожна мала часом чудернацьку назву: Горішня, Біла, За Ґратою, Весела, Ґелязинка, Аведичка і Доротка. Охороняли їх доволі недбало, так що траплялися випадки, коли в’язні тікали. Шляхетних злочинців уповноважений був виловлювати бурґграф, що сидів на Високому Замку, також він полював на розбійників, але тільки тоді, коли йому давали до розпорядження загін драгунів. Упійманого злочинця він передавав війтові, під чиєю орудою було дванадцять лавників. Частина з них складала лавничий суд, який і визначав покарання, але, коли йшлося про шляхтича, то не так просто було його засудити. Порядку у місті й на передмістях пильнував ратушний гутман, або ж нічний бургомістр. Він мав ловити злочинців, стерегти міські брами і наглядати за в’язнями. Гутман керував міською вартою, чи то пак ціпаками, бо мали вони ціпи на озброєнні. Окрім лавників, містом урядувало дванадцять райців, що займалися переважно політичними і адміністративними питаннями. З ранцями мені доводилося мати справу рідко, а от з членами лавничого суду — постійно, найбільший авторитет серед них мали Томаш Зількевич, хоч і молодий ще, та Бартоломей Зиморович.
— Ви знаєте, як пахнуть мури в'язниці? Це неповторний запах, — бурмотів старий ключник, показуючи мені місце моєї праці. — Кожен, хто потрапляє сюди, вбирає його в себе, як губка, і потім ніколи не годен із ним розпрощатися. А якщо стіни в'язниці із дерева, то дерево просякає тими запахами до глибини свого нутра. Підлога в „Доротці“ гниє від самого лишень дихання в'язнів. Але ви, пане, не переживайте. Вам тут не жити. Прийшли та й пішли. А от я вріс, як гриб, у цю цвіль і сирість. Ношу її ось тут, — він постукав себе в груди, — і скільки б не видихував її на свіжому повітрі, видихати не годен. Хіба з останнім подихом позбудуся її.
Перші тортури, за якими я спостерігав, були над двома молодицями, які займалися з дияволом любощами та намагалися причарувати свого пана, в якого служили. Після купелі в річці та після того, як їм влили по десять літрів зимної води в горлянки через спеціальні лійки, обидві призналися у всьому. Животи їм напучнявіли, яку вагітних, я наполіг, аби їх залишили відпочити на сіні, бо вже втрачали свідомість. Вони просилися, щоб їм дали спокійно померти, що вони вже нічого нового не скажуть, але судді і війт вважали інакше, для них картина була ще не зовсім зрозуміла, не ясно, хто кого спокусив на контакти з дияволом.
— Яка різниця? — дивувався я. — Адже кінець мають однаковий — обох спалять.
— Е-е, ні, різниця є, — махав пальцем суддя Зількевич, — суд Божий! Там, — він тицьнув пальцем у стелю, — мають знати, хто більший грішник.
— О, то ви ще більший богохульник, коли сумніваєтеся в тому, що ТАМ знають про все достеменніше, аніж ми всі разом узяті, — підловив його я.
Суддя зблиснув гнівом, але підшкірний пронизливий страх і його пойняв, він замахав руками, мовби відганяв комарів, і заторохтів, бризкаючи слиною:
— Нє-нє-нє! Не треба мене ловити на слові! Я не те мав на увазі. Я мав на увазі прийдешні покоління. Вони мусять мати повну картину злочинства.
Обидві молодиці і справді плуталися і свідчили одна на одну.
— Уже буде рік, як мене Софія Будельська намовила і навчила чаклувати, але нікому жодної шкоди я не завдала, — казала Ганна Шимкова. — Я мала диявола-шляхтича, ім’я йому Бартек, недавно мене покинув. А Софія чаклувала на людське здоров’я, то її питайте. Коли мене одружили з дияволом, я на Лису Гору їздила гола в кареті, в якій була кобиляча голова. Тоді дала мені Будельська для мащення голого тіла мазь, яку я на печі ховала. А ще порошок дала і казала, аби я його посипала там, куди пан ходить, то буде до мене добрий. Двічі я була на Лисій Горі і там з дияволом моїм мала справу…
— Яку справу? — запитав суддя.
— Шлюбну.
— Яким чином це відбувалося?
— Диявол наказав мені нахилитися та опертися долонями і ступнями в землю, бо лише так він міг взяти мене. Його прутень був зимний, як лід. Коли він проник в мене, то відразу вивергнув зимне смердюче сім’я. А потім звелів мені спілкуватися шлюбно з усіма чоловіками, які там були. Він дав знак, і смолоскипи загасли. Тоді уже всі перемішалися й мінялися жінками, і мене брав, хто хотів.
— І що ти при цьому відчувала?
— Нічого… геть нічого… задоволення не було. Сьогодні чорт від мене відлетів. А чарів навчила мене Будельська, коли ми в панському саду пололи. Казала, що буде мені добре і завше матиму щастя, лиш аби її слухала. Тоді намовила мене, аби Пана Бога, і Найсвятішої Панни, і всіх Святих я ся відрекла. Казала Будельська, що людина має дванадцять дияволів у собі. Одружили мене на Лисій Горі. Було там багато чаклунок, але упізнати їх було важко, бо вони були в покривалах або в чорнім китайчанім вбранні. Мого диявола звали Бартек, а Софіїного Франц. Бартек ходить у зеленому, а Франц у синьому. Коли я свого диявола пошлюбила, то він дав мені знак — дряпнув мене в ліву руку.