Вона випростала руку і показала на внутрішнім боці ліктя червону подряпину.
Натомість Софія Будельська на тортурах засвідчила:
— Ми з Ганною Шимковою ходили до лісу по ягоди. Там диявол з’явився, ніби знайомий хлопець, і дав мені шапку ягід, а потім ляснув мене по плечах і зник у кущах. Прийшла потім Ганна до мене і принесла мені кошенятко. Воно зимним було і тулилося до мене, а я його відштовхувала. Аж другого дня увійшло це кошенятко до мене вікном, подряпало мене в коліно, то був чорт. І тоді я мала з ним справу жіночу, а він дав мені знак попід груди і на коліні. Я з дияволом спілкувалася двічі, натура його холодна, а прутень, яку худоби. Диявол мій покинув мене, коли мене купали у річці.
Я не витримав суперечки з суддями і, вдаючи, що міряю пульс у молодиць, шепнув їм:
— Як хочете, аби тортури припинилися, одна з вас має визнати, що то вона спокусила другу. Не має значення, хто це буде. Ви ж бо й так добре знаєте, що вас чекає. Інакше вони не відчепляться.
Софія подивилася на мене втомленими очима і прошептала:
— Хочу лише одного — вмерти… Гадаєте, якби з вами робили те, що з нами, ви б не призналися, що літали на Лису Гору?
— Хіба чарівниць нема?
— Є. Але то не ми.
— Так кожна чарівниця каже.
— Пан наш був дуже лихий… — прошептала Ганна. — Тільки й усього, що ми хотіли його задобрити… а диявол… то все неправда… якби ми його знали, він би нам поміг…
Я підвівся і повідомив суд, що чарівниці зізнаються, хто з них кого спокусив. Софія перейняла той гріх на себе, і вже їх більше не катували. Відтак суддя зачитав вирок:
„Суд війтівський Львівський, вислухавши всі сторони, все зваживши, і після присяги до читання протоколів приступивши, і терміново всі добровільні зізнання розглянувши, звинувачує Ганну Шимкову та Софію Будельську, котрі, забувши про кару Божу і страх Божий, Христа Спаса нашого, і заповідь Його Святу „не май чужих Богів, окрім мене“, спокусившись облудами мізерного світу, дияволом обіцяного, відрікшись Бога всемогутнього, Найсвятішої Трійці, і Найсвятішої Панни, і всіх Святих, узявши шлюби з дияволами, на Лису Гору літали і там-таки з ними шлюбно спілкувалися, чарами бавилися, і життє своє добровільно і навмисно марнували, і до цього часу цих безбожних вчинків не припиняли.
Через що Найсвятішу і необмежену Божу Велич ображали і Святу Заповідь переступили, свої безбожні та огидні злочини скоїли, Божий та людський закон порушили і покару, в кримінальних законах описану, на себе стягнули.
Тому цей суд війтівський Львівський, вважаючи звинувачених осіб, що вчинили своїми забобонами диявольськими велику образу Божої Величі, а також шкоду і руїну людському здоров’ю, щоби більше образи Божої і людям шкоди не було, і від них таких учинків ніхто не навчився, щоб схилити всіх, хто ще вагається, до каяття та аби жили згідно зі Законом Божим, згідно з ординарним і Магдебурзьким правом, яке злочинців проти Божої Величі має карати і вогнем тратити, наказує: Ганну і Софію на вогні спалити на звичному місці страти“.
Я засвідчив стан здоров’я обох бідолах і пішов додому, не чекаючи екзекуції. А за два тижні вже катували божевільну, яка розповідала, як чорт провадив її пеклом. Вона це розповідала так образно, що мимоволі здавалося, ніби вона й справді все те бачила. Вона, вочевидь, вірила у те і змусила повірити й лавників, і лавничий суд. Мабуть, лише я вважав її за божевільну, а кат виконував свою монотонну звичну для нього роботу без особливого ентузіазму.
— Зелень ся розступила і зімкнула за моєю спиною, — казала вона, примруживши очі, — на галявині горіло багаття і жадібно облизувало широку закінчену пательню. Черниця ліниво тицяла палицею в те, що смажилося, і мурмотіла під ніс молитву, яку я знала колись дуже давно, але забула, і тепер собі пригадала. Може, тому я прониклася теплом до тієї черниці, як до когось близького мені… Я наблизилася і побачила на пательні голу дівчину, котра звивалася і шкварчала, розкидаючи руки і ноги, а коли вона переверталася на бік, то видно було, як пухирилася її спина, взявшись смаженою скоринкою… — Божевільна облизала сухі трепані вуста і схлипнула. — Дівчина стогнала і виштовхувала з писка розпухлий язик. Перса у неї були дуже гарні і ще зовсім не припеклись. Як і стегна. Черниця штрикала дівчину палицею: „Смажся, смажся, чортова лялько!“ — „їй бракує тлущу“, — сказала я. „Хіба на ній мало тлущу?“ — буркнула черниця, але, роззирнувшись, вона помітила біля своїх ніг кота, схопила його і стала викручувати над пательнею, наче випрану сорочку. Кіт верещав божевільним криком, з нього лився жовтий лій. Дівчина з вдячністю подивилася на мене. Коли тлущ рівномірно розтікся пательнею, черниця шпурнула викручену шмату кота в траву. Нещасне сотворіння спробувало перекрутитися назад, але збагнуло, що це йому не під силу, жалібно занявчало. Я рушила далі. „Зачекай, — сказав викручений кіт, — я піду з тобою. Бо ж тобі потрібен провідник, не?“ І ми пішли далі.
— А де чорт? Де чорт! — закричав суддя Зількевич, втомлений цією історією.
— Він був біля мене, — відповіла жінка. — Викручений кіт якраз і був чортом. І він мене провадив далі. Назустріч нам ішло зо два десятка людей, нанизаних на довгий спис. Вони весь час шпорталися, намагалися крокувати рівно, але вибоїни і горби їм були перешкодою…
— Хіба ви не бачите, що це божевільна? — запитав я у Зількевича. — Її не можна піддавати тортурам і карати.
— Але ж вона вже призналася, що бувала на відьомських сабашах. І дідько вступав з нею у контакт.
— Якби вас припекли залізом, ви б визнали, що ви рідний брат того дідька.
— Цур вам і пек, — він перехрестився, — таке казати. Але що з нею робити? — тут він звернувся до решти суддів.
Зиморовича цього разу не було, і вся братія вагалася.
— А що пан доктор каже? — спитав один з них.
— Кажу, що її треба відпустити. У неї є родина — нехай нею заопікується.
— Родина? — засміявся Зількевич. — Та родина якраз і донесла на неї. Видно, вона їм уже добре допекла своїми мандрами пеклом. Вони її назад не візьмуть. Слухайте, — звернувся до мене суддя, — з неї жодної користі. Ото буде тинятися і розносити маячню. А у нас на неї зібрані всі докази. У нас є свідки, які розповідали, що з неї промовляв сам диявол диявольським голосом. Розумієте? Не жіночим, а чоловічим. Вона могла гарчати, як пес, а могла нявчати, як кішка.
— Абисьте знали, — долучився до мого просвітництва єпископ, — Господь, створивши чорта, наділив його даром досконалого відання трав, квітів, каміння, дерев та інших природних речей. А проте чорт не здатен створити нічого матеріального, ані втрутитися у небесний порядок, а звідси — й місяця з неба не може зняти. Зате може перевтілюватися в кого лише захоче. Бере чорт тіло з повітря, з грубих земних випарів. Святого Антонія Пустельника він страшив то в образі страшних звірів, то в образі хижих птахів, святого Пахомія — в образі когута, святого Ромуальда — в образі оленя, святого Іларіона — в образі лиса, святого Дунстана — в образі ведмедя, святу Маргариту — в образі дракона. А інших зводив ув образах святих та янголів. У Сілезії був чорт Рибенцаль…