Катівня — це особливий світ, таємничий і Прихований для тих, хто не бере участі у слідстві, у пересічного міщанина це місце викликало острах, але заразом і потаємне бажання бодай одним оком припасти до якоїсь шпарки і побачити, що там відбувається, щоб, отримавши омріяну порцію дрижаків, з тихим задоволенням смакувати їх потому і вивищуватися в своїх очах, думаючи про себе, як про чистого й непорочного херувима. Але не дано це було нікому, опріч тих, кому цей обов’язок припадав службово. Тому окрім найголовніших персонажів — ката і його жертви — там могли бути присутніми єпископ, судді, підмайстри, хтось із медиків та нотарів. За бажанням могли навідатися до катівні і лавники, але їм вистачало одного-двох разів, аби навіки збридити для себе це видовище. Крім того здавна всі вірили, що не варто дивитися в очі катованому, інакше його муки можуть перейти на тебе і будуть дошкуляти все життя. Тому частенько лавники і нотар сідали плечима до жертви.
Жінок почали роздягати, а що ті боронилися, то прикували їх до стіни за руки і ноги та поздирали з них усе. Це видовисько вивело ката з рівноваги, він не зводив очей з молодої відьми і не міг уявити, як буде катувати оце прекрасне юне тіло, до якого так і баглося припасти вустами, пестячи усі ці вигинисті лінії пучками пальців. Холодний піт виступив йому на чолі. Але Зиморович наказав починати зі старої, підмайстри взялися її стригти та голити під пахвами і між ногами, нахляпавши як-будь густої піни. Завершивши стриження та гоління, підмайстри запалили жмут соломи і для певності ще й злегка присмалили відьму між ногами та під пахвами, а затим її спритно розтягнули між обома гаками, кат смикнув за шнур, але баба ані не писнула. Тіло її зависло і гойдалося. Старе зморщене обличчя вкрилося потом, вуста здригалися, але мовчали.
Єпископ запитав:
— Чи відрікалась ти від Бога, і якими словами?
— Ні, — простогнала відьма і далі на кожне наступне питання відповідала заперечливо, але єпископ продовжував:
— У чиїй присутності ти відрікалася від Бога, з якими церемоніями, де й коли? Чи отримав від тебе нечистий цироґраф підписаний кров’ю? А може, він був підписаний чорнилом? Як він тобі з’являвся? Як його звали? Як він був убраний? Що він мав на ногах?
Врешті відьма перестала відповідати і, заплющивши очі, видобула себе з тортурованого тіла і випурхнула з вежі та полетіла над гаями і лугами, впиваючись яскравими зеленими барвами, вслухаючись у радісний спів пташок та бзикання комах, сонце тепер гойдало її у своєму промінні, і ніщо з того, що оточувало тепер її тіло, не турбувало її, а опинилося десь далеко-далеко, за межами її присутності.
Кат кивнув підмайстрам, і вони разом потягнули за шнур, тіло відьми випросталося, напнулося, пролунав хрускіт суглобів, але крик болю не пролунав, вуста відьми були усміхнені і лагідні, мовби йшла вона не назустріч своїй смерті, а назустріч своїй юності. Потягнули дужче, але наслідок був той самий. Присутні безпорадно перезиралися. Здавалося, ось-ось одірвуться зап’ястя, бо так по-випинали жили і проступили крізь суху шкіру кістки. Але кат дав знак ще потягнути.
Відьма відчула, як сили її покидають, уже не могла летіти над гаями, темінь пригнітила її, поволокла додолу і кинула на землю — вона закричала, що у всьому признається, і шнур послабили. Відьма опустилась на долівку і жадібно вбирала її холод, важко дихаючи.
— Ану хлюпніть на неї води, — звелів Зиморович, а опісля нахилився і запитав: — Вівде Павлючко, признаєшся, що взялась шлюб із дияволом і насилала чари на людей та на бидло, що літала на Лису Гору на сабаш і гуляла там на чортівських бенкетах?
Відьма розплющила очі, глянула на нього з такою ненавистю, що той аж відсахнувся і поблід, і вигукнула:
— Щоб ти здох, як пес під парканом!
— А трясця твоїй матері! — вилаявся суддя. — Зараз ти в мене інакше заговориш. Давайте сюди гішпанського бута!
Зиморович відразу знайшов у манускрипті потрібний розділ і став уголос читати, може, не стільки для ката і судді, як для обох відьом, аби ті отямилися:
— «Кгди тортурована не призналася до закидів, тогди маємо застосувати знаряддє „гішпанський бут“, котрий вдягаєся на ноги. Закручуване желізних шпичаків з зубами скерованими всередину викликає розтрощення ніг». Овва! Чуєте? А як то не помагає, то радять прикладати до грудей розпечені шматки бляхи. «Несамовитий біль тогди забиває дихання і викидає з тортурованоі усіма отворами густі, воднисті й флегмисті екс… — що за дідько?.. — екс… га… ляції… — гм… — которі викликають такий сморід, жи без кадила і трунків не мож обійтися». Ой нє, то не для мене, — скривився Зиморович, але продовжив: — «І кгди ся не мож добути правди, опріч як тортурованєм, тогди вона ся уявнює в умовинах окрутних, бридотних, і тогди сама є окрутною і бридотною і мусит скерувати так потребуючу утіхи мисль від видимого пекла смороду і безсенсу на терени, де сповнюєсь Ауторитету — ціна якого не суть важна, аби лиш був він неустемпливий і всемогутній, а кгди треба, окрутний». Ага! Себто нам нема як поступатися, мусимо діяти, як книжка пише.
Та коли підмайстер взявся за коси дівчини, раптом ката нестримна сила кинула на коліна перед єпископом, і він заторохтів, забелькотів так, мовби йшлося не про життя юної чарівниці, а його власне, слова сипалися йому з рота, як ніколи, бо ж усі знали його як похмурого мовчуна, з якого іноді й слова не витягнеш, він уже, може, й сам не тямив, що меле, але молов, не вмовкаючи, бо мусив, будь-якою ціною мусив вимолити помилування.
Кат, у якого з’явилося почуття милосердя, не кат, і це не на жарт шокувало присутніх.
— Та він несповна розуму! — вигукнув єпископ. — Сатана поплутав його змисли!
— Ні-ні, не сатана! — закричав кат. — Я знаю своє право! Це катівське право! Раз на віку я можу ним скористатися. Віддайте її за мене! Це моє право!
Єпископ з недовірою подивився на Зиморовича, чекаючи, що той пояснить катові все безглуздя його прохання, але Зиморович кивнув:
— Так є. Раз на віку кат має таке право.
— Ви жартуєте! — спалахнув єпископ.
— Ні, так записано в магістратській книзі. І не нам міняти закони. Кат має своє право, яким може скористатися лише раз. І це, видно, і є той випадок.
— Та це… — єпископ від хвилювання закашлявся, надувся, як индик, почервонів і, підібравши ризи, вибіг із катівні.
Кат підвівся з колін, глянув на Зиморовича і подякував пошепки, Зиморович кивнув, підмайстри розкували дівчину та подали їй одяг. Рута трусилася, плутаючись у вбранні, либонь, ще й не тямлячи гаразд, що сталося і що далі її чекає. Зиморович підступив до ката, штурхнув його під бік і, киваючи на дівчину, шепнув:
— А ви хлоп кебетний, хе-хе. Ну, забирайте свій скарб та хутчій вертайте назад, бо цю стару шкапу ачей ніхто не посватає, ге? А то ж прецінь ваша тестьова, нє? — Зиморович ляснув себе по колінах і залився голосним сміхом. — Оце так-так! Га-га-га-га! Ой, тримайте мене, бо трісну! Не кожному таке щастя випало — катувати власну тестьову!
Кат схопив дівчину за руку і поволік до виходу, а за спиною лунав регіт, і реготав уже не тільки Зиморович, а й підмайстри та нотарі. Не сміялися лише аптекар і стара відьма.
Вони йшли через Ринок, і перехожі озиралися на них, бо ніхто ніколи не бачив ката з дівчиною, бачено його було тільки з повітрулями, з котрих збирав податок, але він ніколи з ними не прогулювався, а зараз ішов з гордо випнутою щелепою, не спиняючи погляду ні на кому. Дівчина натомість дибала з похиленою головою і похнюпленим поглядом, часом спотикалася на бруківці і тихо зойкала, була боса, великий палець на правій нозі кривавив, і вона намагалася ступати лише п’яткою.
Катова хата виглядала прибраною, глиняна підлога була виметена, на столі — чистий обрус і глечик із волошками. Присутність квітів зробила на Руту дивне враження, чого-чого, але квітів вона тут не сподівалася. Кат повісив меча на стіну і кивнув їй, аби сіла. Рута послухалася і глянула на ногу — палець ще кривавив, хотіла спитати, чи не дасть їй якої шматини, але кат саме вийшов з хати, а за хвилю з’явився з цебриком, вклякнув перед нею, поклав зранену ногу у цебрик та став поливати водою, змиваючи кров. Потім вийняв із кишені шматок полотна, виплюнув на нього зелень, яку перед тим розжував, приклав до рани і загорнув ступню. Рута здогадалася, що та розжована зелень — бабка, сама не раз так робила, але чулася ніяково через те, що кат увесь час мовчав, хоча вона й сама не надто збиралася розбалакуватися, була такою самою мовчункою і так чулася найліпше, але ніколи не зустрічала іншого такого ж мовчуна. Їй здавалося, що вона його своїм мовчанням може образити, і тоді врешті видушила зі себе «дякую», але так тихо, ледь не пошепки, що, може, він і не почув, бо ніяк не зреагував, а спустився у льох і виніс звідти сир та сметану, хутенько покраяв зелену цибулю з кропом і все те перемішав, додавши щипку солі. Потім розділив на дві миски і підсунув Руті разом зі скибкою чорного питльованого хліба. Їли вони також мовчки, при цьому Рута помітила, що кат увесь час пильнував, аби не цьмакнути й не плямкнути, набирав по пів ложки і вкладав до вуст так, як насипають цукор до горнятка. Хоче бути кращим, ніж є насправді, подумала вона, але навіщо, що це йому дасть, вона й так ніколи не буде йому дружиною, хоч би й закатував. Коли вони попоїли, кат зібрав миски і ложки та вийшов на подвір’я, у вікно Руті було видно, як він полоще начиння біля криниці.