Тут між мурами панував затінок, сонце могло зазирнути сюди хіба ополудні. Від мурів віяло вологістю, густі хащі плющу прихистили зграї горобців, що заливалися щебетом. Ядучо розпачливий смуток охопив Руту, раптом стало себе страшенно шкода, чулася, як ці волошки, вирвані з поля, їм вже ніколи не повернутися домів, засохнуть і вилетять із вікна, невже і їй доведеться вік звікувати з катом, і не побачить вона татової хати, коника…
Кат увійшов, зняв меча і буркнув:
— Йду до магістрату. А ти… — враз поправився… — ви… спочиньте. Я скоро.
Рута провела його поглядом: йде катувати стару Вівдю, нічого людського в ньому нема.
Стара Вівдя зосталася сама у катівні, поголена, обстрижена й нага, з обвислими персами скидалася на неймовірну прояву, що вилушпилася з темного закамарку. Руки і ноги мала прикуті до стіни, її мучила спрага і хотілося вмерти, в пересохлому роті язик затерп і ледве-ледве рухався.
— Господи, пошли мені швидку смерть, — прошепотіла вона. — Я ж бо, Господи, ніколи від Тебе не відрікалася, хоч і зналася з усілякою нечистю. Я ж бо, Господи, лікувала лише Твоїм Іменем, і Тобі дякувала, і Тебе славила. Зішли мені свою благодать, нехай помру чимскоріше, бо ж тільки Ти знаєш, що невинна я і ні в чому провини моєї нема.
Раптом в кутку щось зашелестіло. Миші? Вівдя злякано дивилася, як солома з шурхотом наїжилася, піднялася сторч і стала рости. Вівдя вирячила очі. Солома неквапно виросла до рівня людського зросту, на мить завмерла, а тоді враз осипалася, і перед старою постав знайомий чорт.
— А що? Не сподівалася? Ти тут нечистих кленеш, а хто ж тобі, небозі, поможе, як не я?
— Пити… дай пити…
Чорт притьмом роззирнувся, побачив глечик на лаві, принюхався і щойно тоді притулив його Вівді до вуст. Вона жадібно хлебтала, а вода стікала по ній. Відтак чорт вдарив руками по ланцюгах, і вони опали, а Вівдя безсило звалилася на підлогу.
— Ну-ну, паніматко, — заметушився чорт, підводячи її, — не додавай мені роботи. Мусиш піднятися та накинути на себе свої хламиди. Хутенько, бо кат уже скінчив обідати та чвалає сюди.
Він поміг Вівді вбратися у всі свої сім спідниць, а тоді схопив за руку і потягнув у кут, туди, звідки щойно вигулькнув, солома знову заворушилася, піднялася й накрила їх з голови до ніг, а потім опала, і вже у катівні не зосталося жодної живої чи лихої душі.
Коли Зиморович з катом і підмайстрами увійшли до катівні, то не на жарт отетеріли.
— А бий тебе сила Божа! — перехрестився Зиморович і подивився на ката, шукаючи відповіді, але той так само стояв ошелешений і не знав, що думати…
У ту мить прителіпався і єпископ, втягуючи повітря, мов ковальський міх.
— Ага! — похитав головою з таким виглядом, начеб тільки цього й чекав. — Ото маєте! А все через нього! — тицьнув тлустим пальцем у ката. — Якби він не влаштував тут сватання, то не мали б ми зараз такого цурису. І що? Де тепера її шукати? На Лисій Горі?
— Е, там… — махнув рукою Зиморович. — Невелика біда. Не інакше, як чорти її забрали. Чкурнула, то чкурнула. Назад уже не повернеться. Ото тільки, що видовище громада втратила. А ви, — звернувся до ката, — чи єсте певні, що та ваша… чекає на вас? Може, так само вивітрилася? — і зареготав, вдаривши себе руками в боки.
Єпископ теж вискалив зуби.
— Атож! Від тієї нечисті всього можна чекати. Коли то… — замислився. — Років десять тому чи що… одна така спритниця на чорну кішку перетворилася і намагалася дременути, але нам таки вдалося її ухопити за хвоста і засмажити на вугіль.
Розділ 12. ҐВАЛТ
Червень 1647.
Незабаром сталася одна жахлива й нечувана досі ві Львові пригода. До шинку «Під Жовтим Простирадлом» прийшов посланець, заплатив за дівку, котру звали Емілія, і забрав зі собою, сказавши, що її замовив шляхтич з Голоска Климентович. Емілія була ще юною і привабливою особою, закохавшись у морського офіцера, втекла з ним із дому, але довго він нею не тішився, а привізши до Львова, незабаром покинув, а сам зник. Дівчина опинилася в страшній бідосі. Деякий час ще сподівалася, що він повернеться й виглядала його, але голод діймав щораз дужче. За служницю її ніхто не хотів брати, вона вешталася містом, прохаючи хоч якоїсь роботи, але їй пропонували завше одне й те ж, від чого вона відсахувалася, і воліла ночувати на березі Полтви під мостом святого Вінцента, який віддавна став прихистком для усіх неприкаяних та бездомних. І одного осіннього дня, коли вона промерзла до кісток і її трусило від гарячки, попленталася вона на вулицю Льва і постукала у двері, відомі всьому місту. Тепла і щира зустріч, яка її там чекала, неабияк її зворушила, бо господиня відразу нагріла цебер води, викупала її, перевдягнула у все чисте й поклала у постіль у прибудові, яку займала сама, та дбала про дівчину, допоки та не оклигала. Так що Емілія стала повією з вдячності, бо не могла відплатити господині злом за добро, понадто, що вбрання і харчі ще годилося відпрацювати. Інші дівчата не дуже її любили, бо відбивала своєю юністю в них клієнтів, зате господиня натішитися нею не могла і вихвалювала клієнтам, яка то слічнютка, яка то цнотливиця, та що тримає вона її тільки для особливих гостей.
І то була правда, Емілія коштувала не дешево, і будь-хто не міг собі дозволити порозкошувати з її досконалим, без жодної скази тілом. То не було вперше, коли за дівчиною присилали слугу, але вперше Емілія мала справу з посланцем, який не говорив ані слова, був насуплений і непривітний. Пройшовши яку сотню кроків, посланець зупинився біля карети і дав знак сідати, сам вмостився поруч кучера на козлах, і карета потрюхикала вибоїстими дорогами за місто. Емілія намагалася роздивитися, куди вони їдуть, але шиби карети були завішені фіранками ззовні, а коли спробувала прохилити двері, то не намацала клямки. Усе це її, звісно, дивувало, але страху вона не мала, бо бачила, що їде до якогось поважного пана, якщо вже карету за нею послав. Та й, певно, пан той буде знайомий, бо посланець, замовляючи дівчину, назвав саме її ім’я. Карета вигойдувалася, підскакувала і хилила до сну, незабаром Емілія й справді задрімала, а прокинулася від гучного галасу. Карета зупинилася, строкате багатоголосся відразу забуяло в повітрі — регіт, вигуки, брязкіт заліза, іржання коней, у ніс вдарили запахи хвої, багаття й печеного м’яса.
Двері карети відчинилися, Емілія вийшла і побачила, що вона в лісі на галявині, посеред якої стоїть стіл, накритий наїдками та напоями, за столом сидить товариство, з усього видно, вже добре підхмелене і, весело ґелґочучи, розглядає її. На краю галявини притулилася хатинка, з комина якої курився дим… Неподалік на рожні пекли вепра, котрого обертало двоє пахолків. Посланець підвів дівчину до столу, і вона декого упізнала, бо були тут представники славних родин, дехто з них і раніше брав її для себе. Дівчину посадили за стіл та заходилися вгощати, підсовуючи з усіх боків наїдки та наливаючи вино. За таким багатим столом дівчині ще не доводилося сидіти, досі ніхто її на жодні бенкети не запрошував, вона намагалася усього спробувати, але їй увесь час підливали, а що вона пити не вміла, то дуже швидко захмеліла. І коли голова у неї закрутилася, а світ перехнябився, хтось ухопив її в оберемок і поволік до хатинки. Там зірвав з неї сукню і, навалившись усім тілом, навіть не роздягнувшись, взяв її грубо і швидко. Емілія намагалася терпіти, і коли наступний хтось звалився на неї та, закинувши її ноги собі на рамена, почав з силою вганяти свого прутня, вона й далі терпіла, але третій уже перекинув її животом через дубову колоду і гарцював ззаду, тримаючи за волосся, наче коня за повід, та вигукуючи щось незрозуміле, мовби мчав в атаку на ворога. Відтак її брали, поставивши на коліна, а спереду стали їй пхати прутня до вуст — то одного, то другого, але вона ще ніколи цим овочем не смакувала і зціплювала зуби, шарпалася, її смикали за волосся, шмагали ременем по сідниці, аж червоні пасмуги вкрили біле тіло, хтось запхав їй кинджал між зуби і, розціпивши їх, таки втулив свого прутня і став ним рухати, вдаряючи їй у горло, вона заливалася слізьми і відчувала, що ось-ось вирве. Раптом її з усієї сили вперіщили по голій спині батогом, вона спазматично стиснула зуби. Пролунав розпачливий крик, вона виплюнула з огидою шматок плоті, зірвалася на ноги і кинулася навтьоки.