— Але ви могли б порозпитувати. Чейже той трафунок надто гучне звірство, аби так його плазом пустити.
— Нічого не обіцяю, але спробую. А ви підете по дзиґармайстрах?
— Ні. Мені це не вдасться. Вони мені нічого не прозрадять. Я б волів залишити у вас і цей златоглав, і дзиґар. Може, вам вдасться. З вами вони будуть відвертішими. Очевидно, якщо ви нічого не маєте проти.
— Ні, не маю. Справедливість повинна перемогти.
Аптекар сховав усе до шафки.
— А чи маєте якесь пахнидло? Таке, аби жінці сподобалося? — спитав кат уже в дверях.
— Хочете свою чарівницю причарувати?
Кат зашарівся, але кивнув. Аптекар вручив йому пляшечку лавандової і пляшечку трояндової води. Кат понюхав, вибрав обидві і, розплатившись, зник.
Аптекар провів його поглядом, роздумуючи про те, як ненависть, огида і жаль до ката змінюються в душі пересічного міщанина, борючись за право панувати, але жодне з них не могло переважити двох інших. Здавалося, чим завинив цей чоловік, що обдаровував смертю? Адже ж не він установлював закони, не він засуджував до страти, не він демонстрував жорстокість, а деколи й несправедливість, бо був тільки безвольним виконавцем чужої волі, звичайною лялькою на мотузках. А проте ніхто не бажав зустрітися з ним на вузенькій вуличці, не хотів би його знати, помічати поза його роботою, не хотів би його згадувати. Проте Лукаш не відчував до Каспера ані ненависті, ані огиди, хіба, може, трохи жалю, що мусить цей чоловік жити відлюдьком, маючи проте людське серце. Ось раптом він перейнявся загибеллю повії. Випадок і справді неординарний, але цим мав би більше перейнятися магістрат, однак там хтось вирішив інакше. І можна лише здогадуватися чому.
— Пане дохтір! Ви в себе? — почувся знайомий голос Петруня, що був одним із львівських сміттярів. А за мить він уже заходив до аптеки, покректуючи.
— Що з вами? — запитав Лукаш.
— Спину ломить. Маєте якоїсь мазюки?
— Маю. Сядьте вигідно на лаві, заки приготую.
Тут аптекареві спало на думку, що може вивідати дещо в Петруня, адже ті, що бенкетували в лісі, належали до патриціїв міста і жили на Ринку та прилеглих вулицях, які й обслуговував Петруньо. В одному з помешкань лежав хтось із прикрою раною, а отже, мусили бути скривавлені шмати.
— Як вам ведеться, Петруню? — запитав Лукаш, розмішуючи складники лікувальної мазі. — Сміття вам ще не набридло?
— Е-е, де там! Сміття то є цілий світ. Жиби ви знали, пане дохтір, сміття поділяється на літнє й зимове. Влітку сміття легше, але має багатший букет запахів, повно гнилі — різних лушпайок, стручків, розлізлої городини. Зимове тяжче, бо більшу частину його складає жужіль із п’єца і зола. Я знаю про кожну господиню не тільки те, що вона готувала на обід і на вечерю, але й те, як готувала. Приміром пані Коляндра варити не вміє. Що з тої мазурки візьмеш? У її смітті всі лушпайки грубі, вона ніколи не вгадає, кілько її родина потребує, і тому викидає багато зогнилої ярини. Я завше знаю, хто зупи варить на реберцях, а хто пісні. Я знаю, коли Філюсь Бубела прийшов додому п’яний, бо тоді у смітті повно черепків битого начиння впереміж із жіночим волоссям. Я знаю про всіх усе, що ся робе не тілько в кухні, а й у покоях, а про мене не знає ніхто нічого. Бо я тінь. Я під’їжджаю до кожної кам’яниці зі своїм візочком, заходжу, беру цебер чи кошик, висипаю, заношу порожній назад і фалюю далі. Я йду і милуюся світом, бо він прекрасний, я не бачу сміття, не бачу бруду і кізяків, я не бачу калюж, я бачу сонячну або дощову днину, котрі мені приносять однакову радість. Я бачу лише те, що красиве. А красу, я вам скажу, можна знайти навіть у лайні. Я забираю сміття, але несу в собі сонце. Мені подобається теревенити, коли господиня, скажімо, ще не готова й заґуздралася. То нічого, я можу зачекати, бо дуже люблю перекинутися кількома простими словами, сказати що-небудь бадьоре про погоду, або щось приємне про запахи з кухні, або похвалити мікруса, що повзає підлогою. І не треба, аби мені хтось відповідав. Мені всього лише треба заповнити пустку між вітанням і прощанням, бо мене вона завше гнітила. А в пурєдних панів на свята мені завше давали випити, і якщо вони мешкали в партері, то я в такі дні пам’ятав, що мушу забрати сміття з верхніх поверхів, заки вп’юся на першому.
Він хитро прискалив око, і аптекар, вловивши натяк, налив у келишок цитринової настоянки та подав Петруньові. Сміттяр розплився в широкій вдячній усмішці і, пригубивши трунок та трішки поплямкавши, продовжив:
— Не раз уявляв, як би то без мене було. Без сміттяра. Воно б затопило дім. Завелися б щурі. Я, знаєте, гордий за свою роботу. Але про ту мою гордість не знає ніхто ані-ані. Я вже щасливий, коли хтось спиниться і скаже: «Боже помагай» чи спитає: «Не важко?», а я завше відповідаю весело: «Впораємось». Завше о тій самій порі йду на вечерю до шинку «Під П’яним Турком». Я там знаю усіх. Але мене знають не всі, тому на мої привітні кивання головою та усмішки ніхто не звертає уваги. Але то мене не хвилює. Я однаково задоволений, що можу отак зайти кудись, де мені затишно, і чутися, як вдома. Бо я тінь.
— Ви не помітили в суботу чогось незвичного у смітті?
— Що ви маєте на увазі? — Петруньо відразу пожвавився. — Мертве немовля? Капшук з дукатами? Здохлий кіт? Вибита щелепа? Кроляча голова?
— Ні, мене цікавлять які-небудь шмати з кров’ю. Може, й одяг закривавлений.
— О-о, вам неймовірно пофортунило, що ви натрапили на мене. Але тільки між нами. Бо я, бачите, тоті скривавлені і розпороті штани залишив собі разом із панчохами. Моя Міля обіцяла їх злагодити. А що?
— А чи пам’ятаєте, з якого дому вони походять?
— Ясна річ. З кам’яниці «Під Грифоном», але не можу сказати, з якого помешкання, бо мішок зі сміттям уже на мене чекав під брамою. Але я маю таку звичку, яка мені передалася ще від діда-прадіда, що такво одним оком зазираю в те, що маю викинути. Бо я, знаєте, господарський хлоп. Я завше знайду щось, що ще може послужити такому, як я. Нє, я не з бридливих. І гребінець без кількох зубчиків мене не відверне від себе, бо я ще ним можу свого песика розчесати. Або, здавалося б, така дрібниця — скельце. Ну, кому воно може придатися? Властиво, кавальчик скельця. Але я і його підберу, а потім, як мені треба, то тим скельцем дуже добре шкрабати нігті після того, як їх зрізано ножиком. Аби стали гладенькі. Або п’ятку. Нє, я вам скажу так: непотребу не існує. Я міг би для будь-якої викинутої речі знайти застосунок. Але моїх рук не вистачає… А знаєте, я вам недарма сказав про мертве немовля, бо таки так — мав я і сесю пригоду. Правда, капшука з дукатами мені Господь ще жодного разу не післав. Здохлого кота — так, а капшука — ні. Але я терплячий і знаю, що коли-небудь Господь винагородить мене за все. А що — вже та мазюка готова?
Лукаш вручив сміттяреві мазь, а коли той хотів платити, сказав:
— Ви мені нічого не винні, я почув багато цікавого. І то я вам винен. Бо попрошу вас про одну послугу.
Розділ 14. ГОЛОВАЧ
Обідньої пори за неймовірної спеки торохтіла городоцькою дорогою на Львів самотня карета в супроводі охорони з двох озброєних вершників. Четвіркою гнідих лошаків керував сонний і розімлілий від сонця візник у солом’яному брилі, його голова із заплющеними очима то безвільно метлялася, то рвучко сіпалася догори, струшуючи рясний пилок сну, але тільки для того, аби знову опасти на груди і безтурботно посвистувати гачкуватим носом. У кареті дрімав львівський лавник Базилій Конопка, чий носюра, несвідомо для господаря, дуже хутко зіспівався з візниковим, і небавом цей зворушливий дивоспів заглушив навіть порипування коліс.
Раптом коні стали на місці і зафоркали. Візник смикнув голову догори, протер очі на імлистий гойдливий світ і пополотнів: впоперек лісового шляху побачив повалену грабину, а за нею двох молодців з нарихтованими пістолями та мушкетами. Їхні мордяки не викликали жодної довіри. Візник озирнувся на драгунів, але ті сиділи на конях непорушно під прицілом мушкетів ще двох розбишак. П’ятий опришок з мечем у правиці підійшов до карети і скомандував вилізати. То був високий стрункий чолов’яга зі закрученими догори вусами і довгим чорним волоссям, заплетеним у дві кіски, як у лемків. Візник слухняно спустився з козел і зайняв скулено-покірну поставу, а з віконця карети висунулася перелякана парсуна пана Базилія, рясно-рясно закліпала посоловілими очима, шморгнула носом і проплямкала: