— Час лікує і не такі бздури, — буркнув Каспер, тамуючи образу і намагаючись не зрадити своїх почуттів.
Бричка рушила. Їхали вони мовчки. Врешті Каспер промовив:
— Я не буду вам боронити їздити на прогулянку. Але я не можу вбити у собі надію на те, що щось таки може змінитися. Це те, чим буду собі жити. Така, знаєте, маленька омана. Але вона мене буде зогрівати. Цього ні ви, ні ваша тінь мені не заборонять.
— Ні, — погодилася вона, раптом вирішивши його заспокоїти, і погляд її потеплів.
Вони ще проїхали трохи уздовж потоку, і бричка зупинилася біля Рутиної хати. Зсередини чулися збуджені голоси, що скидалися на сварку. Хто б то міг бути? Кат витяг з-під бамбетля дубця, підійшов до дверей і прислухався. Сварка втихла, а з хати вискочили два збійці, волочачи награбоване, угледівши незнайомця, кинули все те з рук і вихопили шаблі. Та розмахнутися їм кат не дав, блискавично вгрів одного й другого по голові, аж носами зарили в землю. Тоді витяг з кишені мотузку, зв’язав їм руки і наказав лежати. Рута винесла з хати все, що могло їм згодитися, а Каспер усе те разом із награбованим поклав на бричку. Рута витягла з печі також папери, які знайшла у вбитого лицаря, і сховала за пазуху. Потім вона пішла у садок і покликала коника. Кат із подивом побачив, як той вибіг з-за кущів, радісно підкидаючи ноги, і став лизати дівчині шию. Копняками кат підняв збійців на ноги, прив’язав їх до брички, і вони рушили назад.
— Навіщо вони вам? — поцікавилася Рута. — Чи не досить дістали?
— То мій зарібок. За розбишацтво чекає їх кара смерті. За кожного дістану по золотому. Нема чого таких жаліти. Вони нічим іншим займатися ніколи не будуть. Якби я з ними не ізвладав, то вони б залюбки мене порубали, а вас забрали б і продали татарам.
Коли вони під’їхали до в’язниці, їх обступила купа роззяв. Одні розглядали Руту, інші — розбишак. Заки Каспер відводив їх у льох, хтось навіть пробував пожартувати:
— А що, панянко, як вам було під катом?
Юрба розсміялася. Другий бовкнув:
— Ади яка сидить поважна! Гейби пані графиня!
— Цить-но, а то бач, які в неї вони! Ше тя перетворит на жабу, і будеш у Полтві кумкати.
Рута сиділа мовчки і не звертала уваги на глузи. У цю хвилю надійшов Лукаш і, побачивши таку сцену, гаркнув:
— Ану геть мені! Розходьтеся! Чого повитріщували баньки?
Юрба неохоче почала розповзатися, а хто не дуже квапився, того Лукаш попхав штурханцями, ніхто опору не чинив, бо нікому не хотілося сваритися з лікарем, кожен коли-небудь міг потрапити йому в руки, а про аптекаря була чутка, що він не дере зайвих грошей.
— Не ображайтесь на них, — звернувся він до Рути. — Ви для них екзотика. Єдина чарівниця, якій вдалося вижити.
— Так, я знаю, що вони, воліли б мене бачити в припеченому вигляді. — Вона поглянула на Лукаша і несміливо запитала: — Я ще ніколи не була у вашій аптеці. Чи могла б я коли-небудь навідатися?
— Чого ви питаєте? До мене двері для усіх відчинені.
— Я чула. Але я хотіла б навідатися не як пацієнт, а як… — вона на хвилю завагалась, підбираючи слова.
— Як моя колега? — підхопив Лукащ.
— Ну, не зовсім, — засміялася Рута, — куди мені до вас. Але я знаюся на травах і дуже хотілося б кудись ті знання прилаштувати, а ще й від вас дечого довідатися.
— Жінкам не дозволено займатися медициною.
— Я знаю. Але я відьма — мені можна, — і вона підморгнула заводіяцьки.
Обоє сміялися, коли вийшов з льоху кат.
— О-о, що я бачу! Моя жінка вміє сміятися! З мене, пане доктор, гальба пива. Але де ви з катом будете пили!
— Я йому не жінка, — миттю заперечила Рута.
— О, видите! — кивнув головою у її бік Каспер. — Не дасть збрехати.
— Рута хоче помогти мені в аптеці. Ви не будете проти?
— Та нехай. Баба з воза, коням легше. А то сидить у хаті цілими днями. Може, тепер, як оце її коника ми забрали, трохи розвіється. А як там… — Каспер стишив голос, — з нашою справою?
Лукаш кивнув йому, і вони відійшли набік.
— Трохи посунулося. Той, хто нас цікавить, живе в кам’яниці «Під Грифоном». Сміттяр Петруньо виявив у мішку скривавлені штани і панчохи. Штани були розпороті, вочевидь, то зробили його кумплі, намагаючись зупинити кров.
— О-о, то вже щось. Але там кілька помешкань. А що як того вашого Петруня послати з тим дзиґарком? Хай би попитав, чи хтось його не загубив. Мовляв, знайшов за брамами міста, а що то цінна річ, то мусив хтось поважний згубити.
— Я вже про це думав. Але що як той, хто загубив, здогадується, де саме загубив?
— Якби здогадувався, то поїхав би і перешукав, як то зробив я.
— Але ж ми знаємо, що він зализує рани, — сказав Лукаш. — Може, йому тепер незручно гецкати на коні.
Каспер усміхнувся.
— Та вже ж бо, що незручно. Однак він там був не сам, а з друзями. Міг би тепер когось із них попросити обнишпорити ту халабуду. Принаймні він себе рано чи пізно видасть.
Розділ 16. ЯНГОЛ З КРИЛАМИ
Лукаша покликали до катівні, бо саме привезли двох збуїв з банди Головача. Не далі як вчора виняр розповідав йому, що вночі було знову пограбовано подорожніх, а що вони пробували захищатися, то мало життям не поплатилися.
— Іно смеркне, то за мури міста хоч і не потикайся. А що робити бідним мандрівникам, яких у дорозі застукали сутінки? Ех, дали б мені сотню драгунів, я б тих збуїв переловив і в гарячій смолі втопив.
Лукаш спустився до катівні і побачив обох харцизяк, підвішених на дибі. Каспер діловито чіпляв до їхніх ніг важкенні гирі, від чого їхні тіла видовжувалися, руки в плечах висмикувалися з суглобів, а шкіра напиналася. Обоє стогнали, спливаючи потом, жахливий біль пронизував їхні тіла, але вони мовчали. Каспер запитально глянув на Лукаша й кивнув на додаткові гирі, але аптекар спинив його рукою.
— Чого там панькатися, — сказав Зиморович, — їх і так чекає страта.
— Зараз вони заговорять, — відповів Лукаш. — Від додаткових гир вони можуть втратити свідомість.
— Во-оди, — нарешті пробелькотав один з розбійників.
Каспер хутенько налив з глечика вина і подав. Розбійник пив захланно, щораз гикаючи, вино лилося йому по грудях, стікало по ногах. Другий розбійник жадібно втягував носом запах вина і лише скрипів зубами від безсилля. Він уже розумів, що його товариш здасться першим. І так воно сталося. Розбійник визнав, що належав до банди Головача, хоча перед тим обоє це заперечували, а також повідомив дуже важливу річ: що Головач, перевдягнувшись за шляхтича, інколи наїжджає до Львова і навіть провідує одну молодичку біля Краківської брами. З тією молодичкою у нього є дитина. Ім’я жінки пронизало Лукаша, мов блискавка: Гальшка. Але чи то мусила бути конче та сама Гальшка? Розбійники також назвали справжнє ім’я Головача — Матей Ліґенза.
Зиморович похитав задумливо головою:
— Десь я вже те ім’я чув. Але де?
Лукаш вийшов з катівні і дорогою додому весь час думав про це. Зараз там, біля дому тієї молодиці, буде влаштовано засідку, і, коли розбійник з’явиться, його схоплять. Але що йому до цього? Головач заслужив на страту після стількох злочинів. Але Гальшка? Невже вона? Це було б дивно, бо ж Головач прикидався шляхтичем, то чого мав би вчащати до простої міщанки?
Гальшка поралася на кухні. Пахло свіжоспеченим хлібом. Вона всміхнулася до нього через плече і нахилилася до печі. Лукаш дивився на її стан і плутався у словах, які хотів промовити, але вагався. Жодної певності в тому, що Гальшка є тією самою Гальшкою, в якої дитина з Головачем, не було. Вона казала, що удова, що чоловік загинув на війні. Головач теж був на війні.
Лукаш тихенько вислизнув з хати і зайшов до винарні. Була обідня пора, у винарні було пусто. Пан Прохазка переставляв з місця на місце пляшки, побачивши аптекаря, втішився і побіг зустрічати, на ходу поправляючи шкіряного фартуха.