Петруньо підсів до своїх колег, таких самих, як він сміттярів, і гукнув дати флячки з пивом та великою байдою житнього хліба. Йому дуже кортіло розповісти про ті скривавлені сподні та й про дзиґарок, але пан дохтір просив тримати писка на прив’язі. Петруньо не дуже тямив, з якої б то причини він мав носити при собі таку цікаву історію, але подумав, що рано чи пізно все з’ясується, і він тоді таки зможе про це розповідати.
Після другої гальби Петруньо вирішив іти додому, колеги його намагалися стримати, спокушаючи третьою гальбою та обіцянкою цікавого видовища, яке мало того вечора відбутися, бо мельник, що мав млин на Сороці, заклався, що впродовж години видудлить десять літрових гальб пива, не встаючи з місця. У це ніхто не міг повірити, аби за четвертою чи п’ятою гальбою хлопа не потягло надвір, тому багато було охочих, що приймали заклад. Але Петруньо відчував утому і бажання пірнути під теплу перину. Та коли товариш зголосився йому виставити третю гальбу, Петруньо таки спокусився на неї. Пиво було темне, міцне й било в голову. Після нього хотілося спати, а язик заплітався. Закусивши хлібом зі шкварками, Петруньо врешті покинув шинок саме, як мельник розпочав з дуже серйозною міною хляти пиво. Більшість із тих, що заклалися, мельника перед тим на живі очі не бачили і, коли до шинку ввалився здоровило з таким животиськом, що в ньому завиграшки ціле порося б умістилося, дехто виразно засумував.
Надворі уже стемніло. Хата сміттяра стояла під самим муром неподалік вежі крамарів. Властиво то не була його хата, він жив у напівпідвалі, який правив водночас за покій і кухню. Петруньо йшов, уважно дивлячись під ноги, щоб не вступити в калабаню чи в яке лайно. Довкола було темно і вітряно, накрапав легенький дощик. Петруньо підняв комір і скулився. Щось хляпнуло позад нього, мовби хто став у калюжу. Потім пролунав приглушений кашель. Сміттяр озирнувся, але темінь була така, що не видно було далі, як на два-три кроки. Озираючись, послизнувся на чомусь м’якому і вилаявся. Голос його відбився від мурів і потонув у шумі вітру. Хтось ішов позаду доволі тихо, але в такій темряві неможливо було скрадатися, бо ноги час від часу потрапляли в калабані або перечіпалися через каміння чи якесь череп’я. Петруньо відступив убік до стіни і вирішив пропустити того, хто йшов позаду, поперед себе. Але ніхто з темряви не вигулькнув. Довкола панувала тиша. Але не довго, бо хтось мовби знову кашлянув. Петруньо не витримав і гукнув у темінь:
— Чого вчепився до мене? Чого хочеш? Ану лишень підступи — я тобі як дам, то дістанеш!
Але ніхто не озвався і не ворухнувся. Мабуть, почулося, подумав сміттяр і рушив далі. Вдалині уже виднілася вежа, на її вершині горів вогник. На душі відразу стало спокійніше, і Петруньо наддав ходи, не звертаючи уваги на калюжі. Раптом почув позад себе чиєсь дихання, озирнувся — темна постать змахнула рукою, щось гостре вбилося йому в груди. Гаряча кров залила його, він хотів скрикнути, але сил забракло, і коли він упав на землю, з рота добулося лише невиразне булькотіння. Темна постать нахилилася над ним, понишпорила в лахах, узяла те, що шукала, і за мить зникла у темряві.
На ранок уже все місто знало про загибель Петруня, і ніхто не міг второпати, яка кому з того вигода. Може, з кимось у шинку зчепився? Але ні, ніхто цього не підтвердив. Лукаш оглянув труп і, не знайшовши при ньому годинника, відразу здогадався, що стало причиною убивства. Міхал Реґула зустрів його настороженим поглядом. Так, він бачив учора ввечері Петруня, бачив і годинника, але не знає, чия то річ. Лукаш помітив, що він хвилюється і нервує, недоговорюючи, пальці його не слухали, і він не міг защіпнути свого кунтуша. Заспокоївся щойно, коли аптекар пішов.
Реґула насправді упізнав годинника і тепер не міг відважитися на жоден з варіантів, які промиготіли у його голові. Йому було страшно. Коли до крамниці завітав доктор Микола Зіхініус, пан Міхал взагалі втратив дар мови і став плутатися в словах, а мав усього лиш панові райцеві розповісти, що оповідав Петруньо. Начебто нічого важливого він і не сказав, але своєю знервованістю Реґула мовби засвідчував, що знає щось більше. Доктор сказав, що Петруньо йому теж показував годинника і начебто він десь уже його бачив, але не може згадати, то чи пан Міхал не поможе? При цьому доктор прискалив око й уважно поглянув на Реґулу, а той враз відчув, як серце йому провалюється в п’яти, і став нарікати на біль голови.
— Цей вітер, знаєте… — Він підбирав слова, але його увесь час ціпило, врешті махнув рукою, даючи знати, що погано чується.
Доктор побажав йому здоров’я і пішов. Реґула випив настоянку і заспокоївся, але уночі не міг заснути, з думок не йшов Петруньо. Ледве діждавшись світанку, зірвався, написав на картці кілька речень, склав учетверо і, заливши сургучем та підсушивши, сховав до кишені. За кілька хвилин він уже біг до костелу Святого Андрія, монахи вставали рано і можна когось застати. Але в костелі не було ні душі, хоча із захристії долинали голоси. Регула роззирнувся і побачив біля сповідальниці ченця у каптурі. Він притьма зайшов у сповідальницю і проторохтів те, що сиділо йому на душі й чавило його, а відтак вручив монахові свого листа, якого треба було б відкрити у випадку його наглої смерті. Після того, як ця гора звалилася йому з пліч, він повернувся додому і, остаточно знесилівши, впав на ліжко й заснув. Під обід він спустився у крамницю. Там порядкував його син. Він розповів, що дуже вигідно продав сувій шовку та що пан Ґрозваєр уже двічі заходив і питав за господарем. Реґула на таку новину зреагував нервово, заметушився і хотів уже було ушитися, коли пан доктор не забарився, і знову його могутня статура виросла в дверях крамниці. Як з’ясувалося, у пана доктора до Реґули була пильна справа, бо він чекав прибуття товару аж з Китаю і дуже хотів би порадитися з таким добрим фахівцем, як найкраще тим товаром розпорядитися, а тому був би радий, якби пан Міхал завітав до нього на маленький почастунок. Однак Реґула не мав апетиту і під милий Біг відмовився. Коли доктор пішов, він налив настоянки і махом випив. Пополудні він спустився у підвал крутими й вузькими кам’яними сходами, низько нахиляючи голову, окинув оком сувої тканин, підійшов до полиць, узяв скриньку з різними ґудзиками і рушив до виходу. Коли він став підніматися сходами, йому здалося, що хтось за спиною глухо кашлянув. Крамар озирнувся, але в ту ж мить йому на голову зі страшною силою опустилася кам’яна стеля. Шия хруснула і він звалився зі сходів, навіть не скрикнувши, скринька випала з рук, ґудзики розсипалися.
Смерть Реґули не викликала жодних підозр, кожен міг луснутися головою в камінь, понадто після того, як трохи причастився.
Розділ 18. ПІД ПРАПОРОМ КОРСАРІВ
Вітрильний корабель «Сан-Єронімо», що належав до типу пінас, від латинської назви сосни, з якої був виготовлений, відчалив від порту Дюнкерка на початку червня 1647 року, через більш як пів року, відколи французи разом із запорізькими козаками відбили Дюнкерк у іспанців. Пінас належав до улюблених кораблів корсарів півночі, а Дюнкерк останніми роками якраз і став їхньою надійною базою. Іспанці надавали корсарам спеціальні дозволи на захоплення і грабунок суден, що належали ворогам іспанської корони. «Сан-Єронімо» був одним із них, а його назва — однією з багатьох, якими цей корабель охрещували. Вчасно зорієнтувавшись у ситуації під час штурму Дюнкерка, капітан Корнеліс ван Марлант хутенько перекинувся на бік французів і підтримав їхній штурм своїми гарматами. Зате він тепер мав змогу спокійно вирушити туди, куди йому забаглося. На кораблі було чимало награбованого товару, який французи не конфіскували, і треба було його розпродати.
На прові, спершись на фальшборт, стояв вродливий юнак і вдивлявся, мружачись, в обрій, де небавом мав вигулькнути Ґданський порт. Капелюха свого він тримав у руці, щоб його не звіяв вітер. Усі дні, що тривала мандрівка, ніхто з корсарів не смів його зачепити якимись безглуздими розмовами чи залучити до своєї компанії. Капітан Корнеліс суворо заборонив це робити, і корсари знали причину, бо саме цей юнак, якого звали Лоренцо ді П’єтро, врятував капітанові життя, коли йому роздробило ногу з мушкета. Юнак, який був доктором медицини Падуанського університету, вправно спинив кровотечу, натиснув капітанові на яремну жилу, відправивши його таким чином у небуття, і відрізав розтрощену ногу. Тепер капітан шкутильгав на дерев’яній куксі, але зате був живий і сповнений планів. На радощах він навіть виділив молодому доктору окрему каюту. Але й він не знав таємниці юнака, бо в юнацькій личині причаїлася зовсім інша особа, справжнє ім’я якої було Юліана.