В аптеці за лядою порядкував Айзек. З люльки, що стирчала з жовтих зубів черепа, курився легенький духмяний димок. Ця Айзекова витівка дивувала не одного клієнта. Лукаш завів жінку до сусідньої кімнати. Коли вона скинула плаща, під яким був чоловічий одяг, він її зміг нарешті роздивитися. То була молода дівчина, чорне хвилясте волосся мала підстрижене до пліч. Її вродливе обличчя увінчане гострим орлиним носиком, когось Лукашеві нагадало, але пригадати не зміг.
Він підійшов ближче до вікна і розпечатав конверт. Лист адресовано, ясна річ, до Мартина від Міхала Родзейовського з Кракова, давнього товариша, з яким Мартин учився на медицині. Лукаш його теж добре знав і чув, що той незабаром став помічником єпископа.
«Дорогий друже, дівчина, з рук якої ти отримав цього листа, моя родичка. Дуже прошу прислухатися до її прохання. Усе решта вона передасть тобі усно. Можеш їй довіряти, як і я довіряю. І нехай тобі Господь і Пресвята Матір Божа допоможуть у всіх починаннях».
Поки він читав, дівчина роззиралась довкола. Він склав листа і сховав до кишені. Лист був на диво лаконічним і нічого не тлумачив. Аптекар підвів голову і уважно поглянув на дівчину.
— Ви маєте до мене прохання?
— Так. Я хочу бути вашим учнем.
— Ви хочете бути учнем скромного аптекаря?
— Ні. Помічником хірурга.
— Ви? Жінка? І що ви в цьому тямите?
— У хірургії? Дещо тямлю. Я ж бо теж навчалася у Падуї в університеті.
— Не може цього бути! Туди жінкам вступу нема.
— А хто вам сказав, що я була жінкою? Я була хлопцем. Я переодяглася за хлопця і так ото провчилася усі роки.
— І впродовж всього того часу ніхто навіть не запідозрив, що ви не мужчина?
— Один випадок був. Я винаймала помешкання в одної старшої пані, котрій довірила свою таємницю. Якось, коли я купалася в балії на кухні, господиня, не сказавши мені ані слова, хоча завше була в таких ситуаціях пильна, вийшла з хати і побачила, як яструб упав на її півня. Вона кинулася рятувати півня, а що той був важкенький, то яструб ніяк не міг злетіти, а лише волік бідного півня. І господиня побігла навперейми. А тим часом до хати зайшов мій приятель, теж студент. Ну і… — дівчина розвела руками. — Він побачив, хто я.
— І що далі?
— Далі… я не знайшла іншого способу затулити його рота, окрім як віддатися йому.
— І ви стали його коханкою до кінця навчання?
— Ні. Мені не подобалося, що він вбив собі в голову, буцім заволодів мною. Крім того він шантажував мене, не давав переходу. Я зрозуміла, що цьому не буде кінця і рано чи пізно правда вилізе наверх, а я змушена буду кинути університет. Якось під час студентської гулянки в таверні я поглузувала з нього настільки дотепно, що всі присутні залилися реготом. Він скипів, але я була впевнена, що він мене не видасть, бо інакше втратить те, чого домігся. Він з п’яної голови кинув на мою адресу кілька образливих слів, а я вихлюпнула йому в пику вино. Він вихопив шпагу, я теж. З мене боєць не дуже, але я була твереза і бачила, що світ йому в очах гойдається. Тому намагалася увесь час відступати, відскакувати, ховатися за столами, аж поки вловила мент, коли він втратив рівновагу. Я не можу сказати, що не хотіла його вбивати. Іншого способу його позбутися не було. Так сталося, що вістря моєї шпаги зачепило сонну артерію, і він стік кров’ю, хоч усі й кинулися його рятувати. То була страшна смерть, бо, конаючи, він цілковито усвідомлював свій рішенець і намагався щось промовити, видушити якісь слова, може, навіть когось у чомусь звинуватити, але кров заливала рота і звідти долинало лише булькотіння… Що з вами? Вам це неприємно чути?
Аптекар і справді змінився на обличчі, слухаючи ці моторошні подробиці.
— Мені дивно чути таке від дівчини.
— Але ж ви хірург — кров для вас однаково, що дощівка з ринви.
— Для вас теж?
— А як ви гадали? Коли нам приносили трупи на розтин, попервах мене нудило, але з часом я звикла. Інколи ті трупи виглядали підозріло свіжими і ще теплими. Але ніхто не нарікав, бо належали вони якимсь волоцюгам, які б і так рано чи пізно сконали десь під мостом. Я брала участь в хірургічних операціях, зокрема у битві під Дюнкерком. Після першої відрізаної ноги, першого вправляння кишок у розтятий живіт, першого добування кулі з грудей — ніщо вже не є огидним і не зворушує. Я навчилася бути холодною, і жодна смерть мене вже не розчулить. Хіба моя власна.
Вона засміялася. Лукаш кивнув на шпагу.
— Можна поглянути?
Дівчина подала йому шпагу, Лукаш видобув лезо й уважно роздивився. Воно було пласке і двосічне, руків’я увінчувалося головою лева, з якої випиналися очі. Лукаш натиснув на них, і обабіч леза вистрілили з ґарди два маленьких тонких кинджали. Їхня роль була зрозуміла — упіймати лезо ворога й або вирвати з рук, або зламати.
— О! — здивувався Лукаш. — Я таку шпагу вже десь бачив. Гарна робота.
— Мені її подарував Міхал після того, як обрав церковний шлях. Навіть в образі юнака я мушу себе якимсь чином захищати.
— Чому ви вибрали Львів?
— Я тут народилася, але покинула це місто ще малою. Тепер повертаюся і до нього, і до самої себе.
— Інколи таке повернення стає поверненням у самотність.
— Так, я знаю. Тут уже нікого нема, кого я знала. У мені ще живуть голоси тих людей, але їх уже нема. І коли я про це думаю, то мене обіймає страх, бо мені тоді здається, що і мене насправді нема, а я лише відголос когось, хто був переді мною. Так важко носити в собі чужі голоси, запахи, доторки. Вони не змиваються.
Її сумні очі дивилися кудись повз аптекаря, їхній погляд губився у вікні і зникав у вузеньких вуличках. Аптекар мовчав, йому знайомі були ці відчуття, але він іще не готовий був ділитися з ними, хоча це й не було ввічливо щодо дівчини, бо вона йому звірялася, а він — ні. Однак відчував насторогу, і мовби боявся, що почавши розповідати щось про себе інтимне, надто наблизиться до неї, а хтозна, чи те наближення не виявиться надто поквапним.
— Насправді ми ніколи не покидаємо тих місць, де народились, де минуло наше дитинство, — говорила вона зі смутком. — Ми зостаємося там назавше. Тамте життя являється нам у снах, ми тужимо за ним і, коли вранці прокидаємося, то ще хвильку пробуємо затримати той сон при собі. Хіба з вами так не бувало?
— Бувало і не раз. Отже, ви хочете асистувати мені при операціях? Тоді вам доведеться й надалі вдавати хлопця.
— Я до цього готовий, — раптом відповіла вона зміненим голосом, який міг справді належати молодому хлопцеві.
— О, у вас ще й акторський хист!
— Стільки років прикидатися юнаком — цього важко позбутися. То як?
— Ну, якщо мене про це просить мій товариш, я відмовити не можу. Цікаво, якщо ви вчилися в Падуї, то ми могли десь і бачитися?
— І ми таки бачилися.
Лукаш відчув легеньку тривогу. Якщо вони бачилися, то вона ніяк не може сплутати Мартина з ним, а це означає, що вона знає, з ким розмовляє. Він уважно приглянувся до дівчини, і те, що йому раніше здавалося, лише увиразнилося — так, він десь бачив це обличчя і чув цей голос, але де?
— Дивно, що ви мене не впізнали, — продовжила вона, усміхаючись. — Невже не пригадуєте? Я Лоренцо.
— Лоренцо! — подиву Лукаша не було меж. — Лоренцо ді П’єтро? Той самий ангелик? Але ж…
Він затнувся, підбираючи слова, але вона його випередила.
— Так, я знаю, що ви не Мартин. Але я також знаю, що тут нема жодного підступу, і що ви ним стали не самохіть, а на бажання самого Мартина. — Помітивши здивований погляд Лукаша, пояснила: — Ну, там же ж був ще один свідок. Ми з Калькбреннером зналися віддавна, я чула, що він у Львові, і написала йому, питаючи поради, до кого могла б звернутися, щоб удосконалити свою практику. Він назвав вас і дуже хвалив. Йоган також детально оповів у листі, як на вас напали розбійники, сплутавши його з вашим товаришем. І коли я прочитала, що Лукаш з одним оком, а Мартин накульгує, я запитала його, чи він нічого не переплутав. І він відповів, що Лукашем назвався той, що був без ока. Я не стала йому заперечувати, зрозумівши, що, мабуть, така була остання воля вашого найближчого товариша.