— Не дивуйтеся — я змерзлюха.
Відтак зітхнула, і тиша в ту ж мить поглибшала.
Над вечір повернувся засапаний Айзек і дуже нерівним голосом повідомив, що відпровадив воза за Галицьку браму, а обидва капшуки заніс до шпиталю, бо Каспер узяв з них лише два золотих для татарів. На моє запитання, чому його так довго не було, пояснив, що мусив заспокоїтися, а кращого заспокоєння за відвідання шинку ще ніхто не вигадав.
— Тямите, пане диктор, коли вам сумно, тривожно чи коти деруть на душі — нема кращого ліку, як шинок. Ага! Ви там іно сядете в кутику, замовите кухлик вина і думаете про свое. Або не думаєте, що ще краще. І ото власне я після стількох нинішніх переживань, до яких ви й не дуже приклалися, скажу вам по правді, мусив конче розслабитися. Тому я нічого не думав… Хоча… А не — думав! Я подумав, що я цього дня, либонь, єдиний жид, який ні про що не думає. Бо ми, знаєте, мусимо увесь час думати. Також і за інших. Леонардо да Вінчі намагався винайти перпетум мобіле. І що? І пшик. Бо знаєте, де є тоте перпетум? Отут! — він вдарив себе в груди. — Кожен жид — це перпетум мобіле. І доки ми перпетум, доти світ стоїть рівно. А як іно трохи непер… непер-пер-тум, то…
Тут я помітив, що він уже почав заплітатися, і відпровадив його до покою. Юліана увесь той час хихотіла в кутику, надписуючи мішечки червоним атраментом, перед тим зваживши.
— Вам з Айзеком пофортунило, — сказала вона. — Я б не дала ради з тими вашими мірами і вагами.
— Та і я б не дав».
Розділ 21. СТРАТА
«Жовтень 1647 року.
Літо проминуло без особливих подій. Юліана з успіхом асистувала мені при кожній операції, часто навіть замінюючи мене, рука у неї була легка. Рута забезпечувала травами, і завдяки цьому я міг зекономити на ліках. Вона щоранку приходила в аптеку й допомагала, а її зільникарські знання вражали. До того ж вона відкрила мені дивовижний засіб, про який я досі не знав, а саме — соляний компрес. Себто вона брала цупку шматину, мочила її в соляному розчині, злегка відтискала і клала на рану — жодного разу рана не гноїлася і дуже добре заживала. Іно треба було пам'ятати, щоб із сіллю не переборщити, бо немала вона складати більше, ніж десять відсотків від кількості води.
Увесь цей час мене не полишало гнітюче відчуття, що я став причиною загибелі бідолашного сміттяра, а може, ще й Регули. Їхня смерть обірвала нитку, за яку я почав смикати. Далі можна було рухатися хіба насліпо. Врешті я подумав, що пора б усе розповісти Зиморовичу і вислухати його думку. Ми з Юліаною саме вийшли зі шпиталю Святого Лазаря на Калічій горі, завершивши операцію з видалення гнійника на нозі в одного драгуна, і, здається, випередили початок гангрени. Зиморович мав свій палац із садом на Шембековій вулиці у підніжжі гори. Там ми його й перестріли, коли він збирався виходити, але, уздрівши нас, ледь не силоміць затягнув до себе в гості. Там, у саду, ми розташувалися в мальовничій альтанці, оздобленій в античному стилі з зображеннями богів та німф. Я розповів йому про знахідку Каспера і яким чином це спричинило убивство Петруня. Він був немало здивований, що обидві смерті — повії і сміттяра — так міцно пов'язані.
— Отже, її було вбито в лісі на тому місці, де збираються мисливці, — констатував він. — І вбив хтось, хто живе в одній з двох кам'яниць. Але живуть там надто поважні люди. І в цьому найбільша проблема. Бо коли йдеться про життя повії і сміттяра — ніхто не буде морочити цим голову.
— Тобто ви не збираєтеся розслідувати це убивство?
— А що я можу? Прийти з ціпаками до райців, а радше до їхніх синочків, цієї золотої молоді, яка звикла на все чхати, і змусити їх зняти штани? Ви знаєте, що в нас уже було? Наші лавники засудили одного такого розбишаку зі шляхетського роду до страти, то він подав королю скаргу з вимогою стратити суддів. Ну, щоправда, до цього не дійшло, але він опинився на волі.
Я нагадав також і про смерть Реґули, але він сказав, що я надто перебільшую, бо та смерть була чистою випадковістю. Юліана не втручалася в бесіду. Ми вже прощалися, коли голосний крик „Везуть! Везуть!“ пролунав на Ринку. З'ясувалося, що упіймали Головача разом з рештою розбійників. Деталі цієї знаменної події вислухали ми особисто від бурґграфа, який радісно потирав руки.
Отже Головачу, якому вдалося втекти до лісу, дуже розходилося на тому, аби знову заволодіти скарбом, закопаним у таємному місці. Зібрати нову розбійницьку зграю без шеляга за душею було важко. Але сховок виявився випотрошеним. Селяни, вирубуючи і корчуючи шмат лісу, натрапили на скарб і розділили його між собою. Головач розлютився до краю, але зачіпатися зі селянами не став. Незабаром до нього прибилося кілька харцизяк з інших зграй. У лісі недалеко від Жовкви розбійники натрапили на печеру, в якій жив пустельник. Печера їм сподобалася, пустельник теж, і вони змусили його навчити одного з них, як себе вести, аби скидатися на пустельника. Неподалік була ще одна печера, і розбійники з'єднали обидві печери підземними переходами. Тепер Головач жив з Гальшкою, дитину вони залишили у родини в селі. Свої напади розбійники робили якнайдалі від сховку, а у вільні від розбишацтва дні тинялися без діла околицями, загулювали у шинках, тринькаючи гроші. Врешті отака марнотратність кинулася в очі не одному. За пиятиками важко було простежити, аби не вибовтати зайвого. Цього тільки й чекали навмисне підіслані шпигуни. А незабаром військо оточило печери так щільно, що вирватися збійці не могли. Їх стали викурювати димом, тоді вони підірвали входи до печер, але військо зібрало довколишніх селян, і всі разом з палицями в руках почали стискати коло, стукаючи щокрок по землі та зазираючи під кожен камінь. І таким ото ровом вдалося їм знайти чотири виходи з підземель.
Вони розраховували, що розбійників змусить вийти на поверхню голод, але ті мали запаси їжі і не дуже квапилися. Знову вояки запалили багаття, скидаючи головешки в нори, але це нічого не дало. Не було іншої ради, як підірвати дві нори так, щоб земля обвалилася і засипала виходи. Тоді оголосили розбійникам, що підірвуть наступні дві нори і поховають їх під землею. На ту пору харчі в них закінчувалися, води не було, вони трималися Лише на вині. Першим виліз пустельник. Мав жахливий вигляд. Він розповів, що всього було під землею зо два десятка розбійників, але кілька їх загинуло в підірваних норах, а кількох застрелив Головач, коли побачив, що запаси вичерпуються. Пустельника він пожалів, бо лякала його кара Божа. Потім вийшла на поверхню змарніла Гальшка в панській оксамитовій сукні, яку вперше вбрала. Мала під нею сховані капшуки з талярами, але все це в неї одібрали. Далі дійшла черга для решти розбійників — усього їх здалося шестеро разом з отаманом. Відтак ті нори сміливці дослідили і виявили дещо з награбованого, яке тепер виставили на Ринку, аби люди пізнавали свої речі.
Розбійників разом із Гальшкою привезли закутими в кайдани. Жінку збиралися відпустити, бо вона казала, та й розбійники підтверджували, що утримували її силоміць, але, коли віз заїхав під Ратушу, дружина купця Мордковина впізнала свою сукню, яку в неї було пограбовано, коли вона їхала на ярмарок. Тепер доля Гальшки була вирішена.
Того ж дня, давши тлуму вволю налюбуватися упійманими розбишаками, всю зграю перевезли на Високий Замок і помістили на саме дно Шляхетської вежі, де нема печей, а вікна містяться надто високо, так що їжу їм спускають на шнурах. Правда, довго вони там не пробули, бо врешті їх загнали до катівні, аби тортурами змусити признатися, де вони сховали свої скарби. І коли настав той день, що за мною прийшов посланець, звістивши, що тортури скоро мають початися, я відчув жахливе небажання брати в них участь.