— Сип це просо в ринку і тримай над жаром, — сказала вона господині, — а в другу руку візьми віяло і роздмухуй вогонь, приказуючи: «Як це просо в ринці лускає, нехай так мій чоловік мене шукає». Чари, чари, приведіть додому її чоловіка. Палю, палю це сухе ясенове листя! Як те листя згоріло, не залишивши попелу, бодай так йому серце ся палило! Топлю, топлю віск на вогні! Як ся віск топить, мов тая земля, що від дощу м’якне, так і він нехай пріє і мліє. А з цнотливої жони хай не насміхається. Кручу, кручу веретено. Як ся крутить веретено, бодай би його так крутили пестощі його любаски. Бодай спокою не мав, доки до жони ся не верне. Хай його це у снах мучить, і мучить на яві. В’яжу, в’яжу цю хустину трояким вузлом! Зав’яжу і косу. Нехай відчує, як думки його в’яжуться, доки не покається.
Вівдя розгорнула клунок, який прихопила з собою, і сказала:
— У цьому глечику я заліпила живого кажана. Поставте його на вогонь. Як він у тому глечику з усіх боків пропечеться, так ся хай пече серце його.
Кажан пищав і кидався, потріскуючи крилами, а сморід заповнив кімнату. Врешті він стих, з глечика пішов дим. Вівдя попросила якусь річ господаря. Жінка дала їй хустинку, якою він у танці, зіпрівши, витер чоло. Вівдя кинула хустку на вогонь, та сплахнула і задиміла, а на дворі пси загавкотіли. Молодиця схопилася за серце — пролунав стукіт у браму.
— То він, він, — зойкнула вона налякано і водночас втішено і хотіла вже бігти, але стара її спинила.
— Ще ні, ще трохи його потримаймо.
— Але він тут, собаки його занюхали!
— Зачекай, не квапся. Буде кращий після того, як його покараєш. Ще встигнеш його привітати, а поки що зачекаємо, хай охолоне. Бо ж, бідачка, забігався, розпашів. Так йому й треба: що не хотів робити по волі, зробить по неволі. Ще вогню не гаси. Пали ці жили і кажи: «Як ці жили стискаються й корчаться, так нехай стискається і корчиться серце тієї хвойди, що мого чоловіка приманила». Візьми цю шматину й волочи підлогою, приказуючи: «Хай гицлі так тую зрадницю волочать вулицею, хай її груди проб’є вогняна клішня, хай її бридке м’ясо собакам на жир викинуть».
З лісу долинуло пугукання. Вівдя глянула у той бік і залопотіла:
— Сово! Ти пугукаєш у лісі, але намарно. Те, що хвойда учинила, таємницею не буде. Нехай так за нею всі голосом твоїм пугукають, хай її хвойдою всі називають. — Тоді звернулась до господині: — Сплюнь тричі і проказуй: «Як слина ця падає на землю, хай так її обличчя короста обліпить! Хай її виразки обляжуть! Хай на собі хроби збирає, а в гної лежить з поганими жебраками!» Задзвонило мені у вусі. Досить тих чарів. Зрадниця зазнає покари. — Вівдя визирнула у вікно й кивнула: — Ходи тепер, вітай свого гостя. Знати, пильно йому було, що в одному чоботі прибіг. Але не дуже до хати спіши, аби ми встигли прибрати наше чарування.
Молодиця вибігла до воріт, а Вівдя з Рутою винесли казан другими дверима за хату й перекинули у траву. Стара розбила палицею глечика, а черепки розкидала. Вони повернулися до покою. Молодиця була у розпачі — її чоловік сидів у кріслі, поклавши руки на коліна, й тупо дивився просто себе. Вона щось йому говорила, але він мовби не чув. Молодиця кинулася до Вівді, не маючи сумніву, що то все наслідки чарів, а головно тому, що Вівдя її не пустила відразу до воріт, а продовжувала чарувати. Стара її заспокоїла, як могла, і звеліла принести яйце і келих із водою. Далі вже Рута тримала той келих над головою чоловіка, а Вівдя розбила яйце і влила його в келих. Чоловік враз здригнувся і обхопив обличчя руками, а яйце стало темніти, аж почорніло. Тут тільки він отямився і, приказуючи: «Боже, як я змучився!» — поплуганився до ліжка. За кілька днів молодиця прислала їм в подяку порося. Але весь той час Вівдя ходила сама не своя і дуже переживала, щоб чоловік геть не знавіснів.
Рута незчулася, як із-за помережаних тінями і тишею лип вигулькнув вечір і почав розвішувати клапті мряки по деревах та кущах верболозу. Рештки дня м’якими оксамитовими сувоями сповзали в річку, і тільки круги розбігалися, мов колорізом накреслені, вигулькнуло щось із туману, залопотіло, зашемрало, плюхнулося в траву, вмерло, і тиша врешті розлилася молоком, і потонуло в ній все живе. З боку міста бамкнули дзвони. Пора було повертатися, заки брами не зачинили. Але коник домчав її вчасно, щойно вона увійшла в браму, як за її спиною піднялися розвідні мости, заскрипіла засуви, а важкі, окуті залізом ґрати опустилися. У місті Рута спішилася, і коли вона йшла, тримаючи в одній руці вуздечку, а в другій кошик з розмаїтим зіллям, її наздогнав стрункий високий панич, вбраний, як королівський паж, в обтислу куртку й штани.
— Вам вітання від Вівді, — прошепотів він доволі грайливим тоном, мовби залицяючись.
Рута здригнулася, здогадавшись, хто поруч з нею.
— Ви знаєте, де вона?
— Живе у Винниках. Веде тихе спокійне життя добропорядної господині — кури, гуси, качки. Хоча для сталих клієнтів, таких, як я, її серце завжди відкрите.
— Я б хотіла її провідати.
— Будь-коли, тільки дайте знати. Я приїду за вами бричкою. А хочете — каретою, запряженою шісткою вороних.
— Ні, я поїду коли-небудь сама і верхи.
— А-а, розумію. Ви ж тепер пані катова. Вівдя просила, коли вам не важко, скопіювати сторінки 148 і 149 з книги «Великий Альберт». Дивне прохання, якщо я міг би завиграшки їй ті сторінки надиктувати. Але вона каже, що там важлива кожна кома. Ну, ви чули таке! Кожна кома! Я качався зо сміху. Так ніби у ті дрімучі часи, коли писали «Альберт», існували коми. Але у мене до вас є одне прохання. Я потребую зовсім маленьку дурничку. Ну, практично, ніщо. А саме — серце Головача. Точніше, потребую не я, а доктор Калькбреннер. При умові, що серце не буде вирване, а дбайливо вирізане разом з усіма судинами. Вам неважко буде попрохати вашого… е-е… ну, скажімо так, рятівника? Він же ж бо й так підторговує різними частинами тіл своїх стратенців. А Калькбреннер подарує вам чудодійний бальзам, якого в пана аптекаря вже нема, а купити його дуже важко, навіть за грубі гроші.
— То це ж ви зробите послугу аптекареві, а що отримає Каспер?
— О-о, він отримає від Калькбреннера те, що для нього найцінніше. Він отримає одне ім’я. Те, про яке він мріє. Так йому й передайте — ім’я.
— А якщо не повірить? Та й не можу я сказати, що стрічалася з, прости Господи…
— І не треба. Скажете, що зустріли Калькбреннерового слугу.
— То ви з доктором разом?
— Так, у нас спільне діло.
— А що я скажу, аби Каспер повірив?
— Скажіть, що його матір називалася Гедвіґа Кребіль. І що та молодичка, з якою він бавився в цюцю-бабки у Кросні, має під лівим персом родимку у вигляді серця. А він має від неї пам’ятку на правому рамені, яке вона прокусила до крові. І ще я знаю, що саме передав йому аптекар перед тортурами розбійників. Гадаю, цього досить. Ага! І бажано те серце принести ще сьогодні ввечері, бо завтра воно вже буде нікому непотрібне. Я буду вас чекати в шинку «Під П’яним Турком». А ім’я Касперового батька з’явиться випаленим на будь-якій тарелі, на яку вкажете пальцем, завтра пополудні.
Панич вклонився і, завернувши у бічну вуличку, зник. Рута втішилася звісткою про Вівдю, але не уявляла, як сприйме Каспер прохання лихого. Сарацинка зустріла господиню на порозі.
— Вечеря, пані, готова. Подавати?
— Ні, я зачекаю Каспера.
їй подумалося, що коли вони сядуть вечеряти разом, гак буде краще, адже вони цього раніше ніколи не робили. Здивований погляд сарацинки теж про це свідчив.
Каспер повернувся похмурий і натомлений. Але очі його проясніли, коли побачив, що Рута сідає з ним до столу. Під кінець сарацинка подала пляцок з яблуками, узвар та вийшла на кухню. То була добра нагода для розмови. Рута переповіла все, що їй сказав лихий, мовляв, Калькбреннер потребує серце Головача, а натомість повідомить оте ім’я, яке так цікавить Каспера.