— Ви чули? Отакі тепер слуги пішли. Вони деколи знають щось більше за свого хазяїна. Але я продовжу. Єдиний можливий стан, коли жінка виходить поза межі впливу Місяця, — це стан сп’яніння. Алкоголь діє на жінку настільки сильно, що повністю міняє її єство. Але саме тому, що тоді жінка втрачає над собою контроль, а Місяць не може вже нічим їй допомогти, її мозкові здатності атрофуються. Жінка дуже швидко і легко може перетворитися на пиячку, бо перестане отримувати Місячну енергію. Така жінка вже нічого цікавого вам не скаже, пам’ять її цілковито стерта. Але значно цікавішою для вас може бути жінка, яка хильне з вами. Ось тоді й не ловіть ґав, а спробуйте розпитати її про стосунки з Місяцем. Досі ще жодна сп’яніла жінка цього не заперечила. Котра хитріша — може хихотіти, жартувати, баки забивати, а деякі так-таки вивалять правдоньку, аж вам мороз поза шкіру піде. А, до речі, ось що пише Джованні Бокаччо в трактаті „Ворон“. — Йоган узяв у руки книжку в сап’яновій оправі і зачитав: — „Жінки вдають із себе полохливих та соромливих істот. Глянути вниз із висоти не можуть — закрутиться в голові. Купатися в морі — живіт заболить. Вийти в темряві на вулицю — борони Боже, бояться духів, привидів, мари всякої. Миша пробіжить, вітер гупне віконницею, камінець упаде з даху — вони вже тремтять, бліднуть… Та коли їх чекає коханець, стають вони безстрашні, мов тигриці, й крадуться дахами серед ночі, попри озброєну сторожу, ба навіть через цвинтар, уперто прямуючи туди, де їх добряче відгецкають. Усі жінки мінливі, і не мають ані найменшої постійності. За одну годину встигають вони тисячу разів захотіти і сприкрити одне й те ж, за винятком любощів, бо цього їм хочеться завжди. Усі вони зазвичай самовпевнені й переконані, що все їм належиться, що вони варті найвищих почестей і найгучнішої слави, та що без них чоловіки не варті нічого. Господь святий знає, де жінка тримає напоготові сльози, щоби пролити їх за першим-ліпшим бажанням“.
Він відклав книжку, перехилив келих і, обвівши нас поглядом, промовив:
— Амалія — вершина мого мистецтва. Либонь, ви вже здогадалися, що витворив я її з мандрагори. Я! Сам!.. Ну, не зовсім сам, бо ось із ним. — Він кивнув на Франца, а той задоволено усміхнувся. — Вона ідеальна істота! Безвідмовна. Покірна. Добра. Нічого ніжнішого я у своєму житті не зустрічав. Ідеальна жінка, бо ви ж знаєте, що в кожній жінці живе тестьова. Але не в Амалії. Вона сама собою. І, здавалося б, незалежна для Місяця. А однак… однак є певні підозри, що все ж таки залежна.
— Як же це можливе? — поцікавився я. — Адже не Місяць її сотворив.
— Місяць сотворив мандрагору, — сказала Рута, — але та, що годиться для магії, виростає лише під шибеницями.
— О! Власне! — підхопив Йоган. — Отут уся притичина. Я просив Франца, аби він, викопуючи корінь, пильнував, чи Місяць не визирає з-поза хмар. Однак, видно, він недопильнував. Від Місяця важко сховатися. Коли я працюю над своїми записками, де розкриваю найголовнішу жіночу таємницю, то Місяць завше зазирає до вікна. Його погляд падає на стіл, устелений паперами, він уважно вчитується в те, що я написав. Я сміливо вдивляюся в його бліде обличчя і бачу, як міняє воно барву, наливаючись гнівом. Я не можу перешкодити йому в читанні, його погляд проникає крізь будь-яку перешкоду. І страх проймає мене: що він зробить зі мною, прочитавши все до кінця? А потім я чую теплі кроки Амалії, вона наближається до мене, і моє серце стискається від передчуття невідомого. Ось вона заходить, і ніжний її голос обволікає мене, мов золота павутина: „Що ти пишеш так пізно, любий? Тобі ще не хочеться спатки?“ Її руки лягають мені на плечі, лоскочуть шию, вуха, вона нахиляється, і я відчуваю спиною доторк її пружних грудей. Обличчя її тулиться до мого, вуста наші зустрічаються, але я бачу, що очі вона не заплющила, як робить це завше при поцілунку. Очі її відкриті й скошені у бік столу. Вона цілує мене, пестить, а очі її вчитуються в рукопис. І я бачу в очах її зимну лють, я бачу в очах її свій кінець. А проте покірно встаю з-за столу і йду за нею, за рукою, що веде мене, йду в сутінки сусіднього покою, де ми обоє падаємо в глибокі сніги простирадл, ковдр і подушок, де вона сплітається зі мною в одне ціле. І я, той, хто розгадав її таємницю, впокорено лежу на хвилях, що мене гойдають. На хвилях, що несуть мене у смерть.
Калькбреннер замовк, потім прибрав слоїк з мандрагорою, писк стишився, а Амалія розтулила вуха, розплющила очі і знову стала цмулити вино з байдужісіньким виглядом, мовби щойно прокинулася від легенької дрімоти, в якій увижалося їй щось приємне.
— Чи не правда — вона чудесна? — Йоган нахилився до мене й шепнув: — Якщо забажаєте, я вас навчу, як створити щось подібне й для себе. Не пошкодуєте. До речі, мандрагора — це лише засіб для творення тіла, а душу вона стягує з простору. Кожна людина є кимсь, але в кожному житті вона інша, а якою є насправді — невідомо. І хоча живе багатьма життями, але це завше одна і та ж людина. І не має значення, яким чином вона здобула нове тіло. — Він подивився уважно мені в очі. — Ви розумієте мене?
І тут я несподівано відчув зблиск якогось дивовижного осяяння, мені здалося, що на мить я відкрив для себе щось сокровенне і вічне, але воно так само миттю зникло. Я кивнув і підвівся. Пора було йти. А водночас щось було недоговорене і гнітило мене. На щастя, я отримав доволі велику плящину обіцяного бальзаму, якого вистачить мені надовго, адже додавати його до ліків достатньо бодай краплю-дві. Йоган доручив Францу провести нас назад у місто, і цілком слушно, бо самим віднайти ту фірточку в мурі було б не просто. Коли ми прощалися, я помітив, як Рута підійшла до Франца і щось йому шепнула. Які у них можуть бути справи?»
Розділ 24. ІМ’Я
Каспер не лягав спати, доки Рута не повернулася. Він стояв на порозі і вдивлявся у ніч. У непрозорій пітьмі ночі розчиняється все: тривоги і почуття, крик і самотність, розпач і біль — вона по вінця наповнена каламуттю і прохолодою, що осідає на дно, аж допоки невидимі руки крізь марлю процідять ніч, і очищений ранок опаде білим туманом на місто. Каспер вслухався у приглушені звуки ночі — десь ще ледве чутно грала музика, пронизана скриками гульвіс, десь далеко на оболонях іржали коні, від ріки долинали вигуки з кораблів, а над головою скрадливо шуміла липа. Коник неподалік обнюхував місяць у темній калюжі. У розрідженому нічному повітрі всі запахи міста згущувалися, увиразнювалися, збагачуючись ще й запахами передмість, домінуючим серед яких був запах чогось смаленого. Та ось нарешті долинули знайомі голоси — то аптекар зі своїм учнем проводжали Руту. Каспер з тугою відчув, як втрачає її, не здобувши. Вона сміється так, як ніколи не сміялася у цій хаті, голос її теж змінився, він став дзвінкішим, грайливішим, ледь не кожне її слово обрамлене сміхом. Вона цвіте лише ТАМ, а в’яне ТУТ? Каспер вдарив п’ястуком об одвірок. Вона закохана, але закохана не в нього, а в цього жевжика, що більше схожий на панночку, аніж на панича. Скільки йому може бути? Певно, нема й двадцяти. Вуса ще навіть не засіялися. Дивні смаки бувають у жінок. Чому б їй не закохатися в аптекаря? Накульгує… Та це не надто кидається в очі. Таке може навіть жінкам і подобатися, як подобаються близни на обличчі, особливо тут, у Львові, жінки просто шаленіють, коли бачать чоловіка з гарними рубцями і пругами. І аптекар скалічів, не впавши з драбини, а таки у битві. Однак вона вибрала оце юне сотворіння з вузькими плечима й витонченими долонями. Це не вкладалося в голову. Каспер згадав, як, опинившись десь в іншому місті, не мав жодних проблем з жінками, вони самі липнули. І не конче в шинку, міг зачіпати їх і на вулиці, а вони радо відгукувалися, бачачи перед собою високого поставного чоловіка атлетичної будови. Отже, причина одна й та ж, та, що висить над ним дамоклевим мечем іще змалку, і подолати її неможливо, доки він той, ким є. А якби знаття, що, виїхавши з ним кудись далеко, де він почне жити іншим життям, вона його полюбить? Але він сам у це не вірив, помічаючи, як вона сахається його рук, мовби вони були навіки скривавлені.