— Що таке? — не витримав я. — У чому справа?
І тоді вона сказала мені таке, від чого довго не міг отямитись. Вона сказала:
— Ненавиджу все це… поцілунки… мокре з мокрим…
Її обличчя і справді демонструвало відразу. Я підвівся, усе ще стоячи над нею на колінах, поклав їй руку на лоно, лише на мить відчувши під долонею його густий пушок, бо вона тут таки мою руку змахнула, мов жабу, і запитав:
— А мокре в мокре тобі теж не подобається?
— Не пробувала і не хочу.
— Чому ти досі не в черницях?
— Бо тато не дозволяє. Хоче, щоб народжувала йому онуків.
Вона рвучко випросталася й обтрусилася. Рухи її були нервові. На просвіт я бачив її довгі рівні ноги, налиті стегна й не вірив своїм очам, що така краса недосяжна.
— І куди ж ти дінешся?
— Втечу в монастир.
Далі ми майже не розмовляли. Забрівши на старовинний цвинтар, де були поховані померлі від моровиці, мовчки вчитувалися в їхні імена, дивилися, скільки вони прожили, і чекали на гондолу. Більше ми з Марієттою не бачилися. Згодом я почув, що вона справді втекла до монастиря, батько намагався її звідти викрасти, але втрутилася влада, і старий змирився.
З Юліаною у мене повторювалося щось подібне, хоч я ніколи й не намагався її поцілувати чи обняти, але, можливо, то був такий самий випадок. Та фраза „мокре з мокрим“ мене довго не відпускала. Я не міг навіть уявити, що хтось може так бридливо потрактувати цілунки чи любощі. Але переді мною стояла Рута, і очі її блищали від сліз. І я міг її торкнутися. І я узяв її за руки і стиснув. Пальці її були теплі й непокірні, вона не висмикнула їх, лише продовжувала дивитися на мене з надією. Я мовчав, шукаючи слів, але не знаходив, а що продовжувати отак далі стояти було безглуздо, я випустив її руки, й вони опали вздовж тіла, а за хвилю піднялися до грудей, і пальці її сплелися, мов до молитви.
— Я боюся вас розчарувати, — врешті промовив я. — Не все так просто. І я не можу поки що все вам пояснити.
— Але чому? Чому? — не повірила вона почутому. — Що ви знаєте таке, чого мені не варто знати? Я хочу це знати. Я мушу знати. Бо інакше ніколи не заспокоюся. Це буде мене мучити.
— Так, напевно… мене теж дещо мучить… Але мусите трохи потерпіти. Я всього й сам не знаю. Вірте мені — трохи витримки, і все проясниться.
Я відвернувся, приховуючи своє хвилювання, бо не мав для неї слів, як не мав їх і для себе».
Розділ 26. ПЕРЕДЧУТТЯ ВІЙНИ
«Березень 1648 року.
Однієї неділі доктор Геліас запросив мене з Юліаною після служби Божої до шинку „Під Трьома Гаками“ на обід. Від самої моєї появи у Львові в образі Мартина я змушений був вдавати хоч і не ревного, але католика. Принаймні ходив до костелу щонеділі разом із Юліаною. Рута ходила до православної церкви, але, мабуть, з того самого огляду, що і я — аби не виділятися, бо я зауважив, що молиться вона по-своєму. Я тим не дуже переймався і не розпитував її ні про що. Я зазвичай ходив до домініканського костелу Божого Тіла, але доктор запропонував відвідати з ним кафедральний собор, де мали також зібратися усі запрошені на обід. Отож я побачив на службі чимало різних достойників, включно з війтом, лавниками і райцями.
Першу частину служби, коли правлять латиною, я звик занурюватися у свої думки, на які зазвичай завше бракує часу. Цього разу думки мої полонила Юліана, яка в образі красеня-юнака стояла біля мене й шептала молитви, склавши руки на грудях. Я упівока стежив за нею, милуючись її вродою і поставою. Мені дуже хотілося доторкнутися до неї, але це було неможливо, ні тут, ні вдома. Мені до болю баглося жіночої ласки, але не купованої і не випроханої, а такої, що йде від серця — її і мого. Її холоднокровність мене дивувала і гнітила. Звісно, що вона не могла зблизитися з жодним із чоловіків, не посвячених у її таємницю, але я був тим, хто знав, а однак вона чомусь ухилялася, уникала близького контакту, ховала очі і не пояснювала нічого.
Таке враження, що та пустка, яка утворилася зі зникненням Гальшки, сама собою заповнилася чимось іншим, якіснішим і привабливішим, розділившись на три персони — Юліану, Руту і Айзека. З тою лише різницею, що з Юліаною в мене стосунки були дружні, але не близькі. Я намагався сприймати її як хлопця, щоб не зрадити себе і її, і коли вона вдома розмовляла своїм природним голосом, мені часом не просто було перемикнутися у своїй свідомості, що вона та сама особа, яка, може, годину чи дві тому хвацько бралася за ланцет і не відвертала обличчя від бризків крові. Я справді переконався, що вона дуже добре засвоїла науку, і дивувався, з якою вона сміливістю робила розтини чи ампутувала ноги або руки. Я бачив, що їй це до вподоби, вона ніби відчувала задоволення, щось краючи, тнучи, зашиваючи. Я спостерігав це в чоловіків-хірургів та й, зрештою, і я в такі хвилини входив у подібний стан, але спостерігати це за жінкою, за тонкими жіночими пальцями мені було дивно. До речі, про пальці. Я давно помітив, що здебільшого в хірургів пальці ковбасками, такими не заграєш на клавесині. Юліана мала гарні довгі дівочі пальці, і це фактично єдине, що могло її видати. Коли я часом торкався їх, вона не відповідала на мої доторки, рука її була завше зимна, мов нежива. Я бачив, як Рута не раз теж намагалася її торкнутися, робила це завше якомога непомітніше, відвертаючи погляд і мовби ненароком, але й вона зазнавала розчарування, рука Юліани лише на одну коротку мить дозволяла потрапити у полон, а потім зникала. Це дратувало Руту, вона відразу похмурніла, а якось ледь не заплакала, похнюпившись та скрививши губки, та відразу ж і опанувала себе, вдавши, буцім вкололася шпилькою. Ці ігри могли тривати до безконечності, а я втрачав терпець, я хотів якнайскоріше розірвати всю ту павутину невизначеності, яким би не був рішенець, я бажав його наблизити вже і негайно. Хоча відваги однаково бракувало.
Інколи очі Юліани були, як замерзлі озера, з яких не вдавалося виловити нічого, окрім слідів пораненої пам'яті, ледь видимих спалахів солодкої туги, яка, як здавалося мені, єднала нас, але в чому полягав глибинний сенс тієї туги, я не міг розпізнати. Вона була завше на відстані, а водночас була біля мене, зі мною, радо спілкувалася і годинами могла розмовляти, а часом ми ходили на прогулянку то удвох, то з Рутою, і вони, як дві кози, брикали на лузі. У такі моменти можна було б, стежачи за ними, все ж запідозрити, що ця весела, розсміяна пара насправді не юнак і юнка, а дві дівчини. Проте Рута нічого такого не помічала, вона була геть засліплена своїм коханням і дивилася на Лоренцо зачарованим поглядом. Любов сліпа настільки, що не бачиш очевидного. Скажімо, коли ми вибиралися на прогулянку, прихопивши їжу й напої, Юліана не йшла зі мною в кущі, як то роблять усі чоловіки, а ховалася окремо, а потім вдавала, що надибала якісь особливі квіти і дарувала Руті, викликаючи у ній ще дужчий спалах симпатій і невтримного пожадання.
Я усвідомлював, що кохання — фантом, що його нема, або ж воно буває тільки нашою оманою, яка допомагає нам жити, змушує жити. Але щоб це зрозуміти, треба було спочатку закохатися і не очікувати від кохання того, чого воно дати не може, усвідомлюючи для себе, що кохання нічого не змінить у твоїй самотності, у твоїй мандрівці пустелею життя, що воно нічого не змінює, не змінює нічого навіть у самому коханні. Бо кохання — це соломинка, за яку ми ловимося, потопаючи в самотині, у власному егоїзмі. Навіть смерть ми сприймаємо з егоїстичного погляду, як Нарцис, який шаленів від можливості власної відсутності. Треба мати в собі щось від Нарциса, аби це зрозуміти, бо смерть егоїстична. Античні боги були безсмертними, бо ніколи не існували. Жоден із нас не в стані уявити тієї хвилі, коли його не стане. Усі довкола нас, хто помер, не померли в нашій свідомості — вони просто пішли, зникли, залишивши по собі порожнечу, схожу на ту, що з'являється на місці портрета, якого зняли зі стіни. Ця порожнеча ще довго нас буде гнітити і причиняти біль, але не страх, панічний страх, який виникає лише вночі, коли починаєш думати про зникнення власного портрета з галереї знайомих і друзів. „Я перестану існувати“, — це неможливо, неможливо вимовити. Краще про таке не думати, і я намагаюся змінити течію своїх думок.