— Ой, не нагадуйте мені про Московію, — похитав головою Урбані, — я був у тому поході з нашим королем. Убогішого краю ще не бачив. Люди живуть у хлівах. Їм не страшна жодна війна, бо хати з колод, які вони собі поскладали, можна відновити у будь-якому місці знову. Їм нема чого втрачати. Худоби в них дуже мало, ані садів, ані городів нема. Є лише спільні поля. Якщо на мосхів напасти, вони будуть відступати, залишаючи по собі випалені ниви й села. А на такі великі терени нам доведеться йти з обозом, який вдесятеро буде більшим за армію. Інакше почнеться голод. Адже ж і тоді ми теж не гребували кониною, воронами, жабами та корінням рогозу. Я був молодий, то всі ці негаразди подужав, а скільки наших померло від такого харчування!
Несподівано устряв Франц:
— Війна — це прекрасно, — проказав він, мовби смакуючи кожне слово. — Війна очищає. Це як дощ після тривалої посухи. Війна — це таємниця, епос, молодість, сп'яніння, божевілля. Мир і війна нерозлучні, бо саме в мирі зароджуються паростки війни. Мир і війна схожі, бо між слабістю і миром, як і між жорстокістю та війною існує дуже примарний зв'язок. Якщо вам здається, що ви живете в мирі, то помиляєтеся. Ви живете при зародженні війни. Саме у цей час, коли ми сидимо за столом, вона кільчиться, а незабаром і завруниться. І ми всі відчуємо її на смак і дотик.
Його слова сприйняли більше, як жарт, і розмова далі схилилася до буденніших тем.
— Подумати тільки, — промовив доктор Геліас, накладаючи тарелю тушкованої капусти, — ще не так давно люди частувалися з одного полумиска, брали руками м'ясо, розкладене на одній дошці, випивали зупу з однієї миски і мочили вуста в одному пугарі.
— Не думаєте, що це єднало їх більше, ніж нас? — запитав Зиморович. — Ми користуємося не тільки окремим начинням, але виделки, ножі і ложки призначені окремі для кожної спільної страви. І кожен із нас, накладаючи страву, пильнує, аби тим приладдям не доторкнутися своєї тарілки. Кожен з нас мовби замкнений у невидимій клітці.
— Але, панове, коли ми виїжджаємо на природу і влаштовуємо почастунок, то ведемо себе, як наші предки, — засміявся пан Ґайдер. — Хліб ламаємо руками, а окремого приладдя для кожної страви вже нема. Природа нас вивільняє з невидимих кліток.
Коли всі наситилися і добряче закропили страву, у когось виникла ідея, аби Немирич прочитав свої вірші, бо ж був ще й поетом. Він довго не комизився і прочитав вірша на добрій латині.
Його виступ був нагороджений оплесками і розімлілими усмішками пань.
— Дивні справи діються в нашому богоспасенному місті, скажу вам, — хитав головою Зиморович. — Спершу пропало двоє морців. Безслідно. Такого ще не було. Нехай вони корсари, нехай розбишаки, але — щоб отак серед білого дня щезнути? А далі гірше — вже маємо дві смерті. Спочатку гине бідна дівка, що теж дивовижна річ. А відтак — звичайний сміттяр. Кому він потрібен? Людина-мурашка! Його взагалі ніхто не помічав.
Запанувала тиша. Я уважно стежив за реакцією кожного, але не зауважив нічого особливого. Усе змінилося, щойно Зиморович раптом, звертаючись до доктора Ґрозваєра, промовив:
— Я чув, ваш син мав їхати на науку до Кракова. Однак затримався. — При цих словах Ґрозваєр спохмурнів, воліючи, мабуть, не чути цих слів. Але Зиморович продовжив: — Може, потребуєте якоїсь допомоги? Рекомендацій?
— Ні-ні, — відмахнувся доктор, — він застудився на полюванні. Нічого серйозного.
— А як лови — вдалися?
— Цього разу були самі зайці.
— Що ж — раз нараз не випадає. Не часто трапляється таке знамените полювання, як те, що відбулося влітку, коли ловці привезли аж два вепра і чотири сарни і смажили на оболоні, — промовив Зиморович. — Здається, на тім бенкеті були майже всі тут присутні зі своїми синами. А ви, пане Зількевич. Ви були на тому полюванні?
Зінькевич засовгався і вимушено усміхнувся.
— Та я що, я краще орудую оцим, — він показав на виделку і ніж, — оце моя рогатина і це мій спис.
Усі розсміялися. Я знову уважно оглянув усіх присутніх. Хтось із них або з їхніх синів був замішаний в обох убивствах. Таке враження, що Зиморович затіяв цю розмову недарма, бо й він уважно стежив за реакцією кожного. Та небавом уже всі розбилися на маленькі групки і поринули у якісь свої приватні розмови, доктор Геліас запропонував мені одійти до вікна, пояснивши, що хоче порадитись.
— Знаєте, я хочу довіритися вам у тому, що зі мною сталося цієї ночі. Це така дивна придибенція, що я не можу отямитися. Уявіть, що десь так над самим ранком, ще тільки починало сіріти, я відчув на вустах чиюсь долоню в шкіряній рукавиці. Холодну і шорстку. А біля горла — кинджал. Я розплющив очі. Наді мною стояв невідомий. Обличчя його видно не було. Я подумав, що то сон. Але почув виразний шепіт. Голос був хрипкий. Він нагадав мені давню історію з моєї нерозважної юності… Колись я звабив одну дівчину, ну, а потім, як то часто буває, покинув. Я не мав жодної звістки від неї. А тепер з вуст цього незнайомця довідався, що вона народила від мене дитину і, намагаючись приховати гріх, кинула її у річку. За те її втопили. А дитина вижила. І ця дитина стояла наді мною. То був син. Дорослий син. Він говорив, не висловлюючи жодної люті, говорив спокійним твердим голосом. Я слухав, затамувавши подих, і не міг нічого відповісти. Та, зрештою, що я мав відповісти? Чим я мав виправдати себе, якщо загубив чиєсь життя. Нехотячи. Зовсім нехотячи. Хоча… це, мабуть, не зовсім так.