Він замовк і зітхнув. Я був немало здивований, що він у цьому звіряється мені.
— Я міг би поцікавитися, які у нього є докази, що він мій син, але він сам назвав ім’я своєї матері. Назвав те місто, де це сталося. Назвав рік. Він не казав, як він жив увесь цей час, хто його виховав. Нічого більше. Тільки кинув на прощання: „Я тільки хотів, аби ти знав: я вижив і живу з тобою в одному місті!“ І зник… І що мені тепер із цим робити? Як мені жити, усвідомлюючи, що мій син десь тут?
— Ви б хотіли з ним зустрітися ще раз?
— Навіть не знаю. Минуло понад тридцять років. Можливо, ми вже десь і перетиналися… Це жахливо. Я сьогодні висповідався, панотець наклав на мене покуту. Але від цього мені легше не стане… — Він узяв келих з вином і надпив. — Тепер я буду прискіпливо ловити на собі його погляди. Це хтось, ясна річ, не з нашого кола. Який-небудь візник, конюх, швець або…
— Не схоже. Людина, яка насмілилася прокрастися серед ночі до вашого покою і приставити кинджал до горла?
— Маєте рацію. Його міг врятувати і взяти на виховання не конче простолюдин. Може, то вояк чи морець. Однак яким чином він довідався про мене? Тепер мене це буде гнітити. Можливо, доведеться поїхати в Сянок. Чей же там відкриється таємниця. Мені хочеться її знати і водночас ні.
— Шкода, що я не можу вам чогось порадити.
— Та ні, я потребував не так поради, як можливості виговоритися. Вдома я ж бо нікому нічого не можу розповідати про це. Але буду вдячний, якщо вам колись при нагоді спаде на думку якийсь вихід з усього цього. Він мене не попереджав, аби я не шукав його. Можливо, навмисне. Можливо, якраз він і хоче, аби я його тепер відшукав, як він мене.
Щойно ми з доктором Геліасом долучилися знову до столу, як мене взяв під руку Калькбреннер і зашепотів:
— А що? Не надумали ще добути панну з мандрагори?
— Важко второпати, коли ви жартуєте, а коли кажете правду, — відказав я.
— Я завжди немилосердно серйозний. Франц каже, що скоро почнеться війна. Усім нам буде непереливки.
— Немирич казав те саме.
— Немирич передбачає, а Франц знає. Має такий дар.
— Отже, Голема ви створюєте для війни?
— Для свого самоствердження. Таке солодке почуття — усвідомлювати себе деміургом! Творити нових істот, а в кожній такій істоті будувати свій, лише їй притаманний світ. Спробуйте — це доволі заразливо. Далі уже важко спинитися. Хочеться розкривати якісь великі таємниці. Наприклад, таємницю смерті. Що було з нами перед нашим народженням? А що буде опісля? Вас це ніколи не цікавило?
— Чому ж ні? Цікавило. Але я знаю одне: нам це не дано пізнати.
— Помиляєтеся. Я вже на порозі пізнання. А ви ніколи не замислювалися, що буде, якщо колись винайдуть еліксир безсмертя? Такий винахід стане фатальним доказом того, що раніше померлі ніколи вже не воскреснуть. Бідолахи — навіки мертві! Ні-ні, це буде несправедливо, — він засміявся, обняв мене і запропонував випити. До нас долучилися Юліана, Амалія і Франц. Ми одійшли в глиб зали і вмостилися за порожнім столом. Франц приніс глечика з вином.
— У повітрі уже літає запах пороху, смерті, трупів і крові, — промовив Йоган несподівано сумним голосом. — Передчуття війни завше п'янке і заворожливе, але тільки на початку. Потім, коли війна настає насправжки, а ти не береш у ній безпосередньої участі, запановує пригнічення, постійний тремт, тривога. Це тисне на свідомість, відволікає, не дає зосередитись, і тоді ти не витримуєш і йдеш на війну. І вже йдучи, відчуваєш себе так, мовби народжуєшся знову для якогось нового життя. Тобі починає здаватися, що з твоїм приходом усе зміниться, прийде якийсь шалений злам. Але це тільки така злуда. Бо насправді нічого не міняється, не переламується. Дні битв поволі перетворюються на рутину. Так само, як і будь-який шлюб. Багнеться змін, перемог, атак. А натомість настають дні сповнені очікувань, перемир’я, лінивих пострілів. Коли 19 травня 1643 року французи під командуванням принца Конде розбили іспанські війська у битві при Рокруа, я був у армії Конде, а потім, як і Юліана, під Дюнкерком. І попри все — чудовий був час.
— Я слухала тебе і… — почала було дівчина своїм природним голосом, та, помітивши мій подив, пояснила: — Франц знає все. А мені хочеться нарешті побути самою собою… Так от, я слухала тебе і мені подумалося, що людина, яка вже опинилася коли-небудь у горнилі війни, ніколи не зможе почуватися затишно пізніше, коли війна завершиться. Бо, пройшовши війну, ти стаєш кимось, хто спізнав істину, і ти навіть готовий її проповідувати. Але нема кому слухати. Пробувши скількись часу в бруді і крові, ти хочеш бачити світ чистим і неспотвореним, чесним і справедливим. Але натомість бачиш щось зовсім інше… І справді, як ти кажеш, багнеться змін. Атака пориває, ти чуєш за спиною крила і в мить, коли атакуєш, відчуваєш шалений захват. Тому опісля, коли настають оті нудні дні, про які ти згадав, душа з цим не годна змиритися. Душа бунтує і рветься до бою… Французи стояли під Дюнкерком десять років. Не знаю, як стільки часу можна витримати. Для мене року вистачило, аби ледь не завити, коли не відбувалося нічого. Я жила лише штурмами і нічними ворожими вискоками. А потому зашивала рани, краяла, різала, тяла…
— Дюнкерк був неприступною фортецею з глибоким ровом і високим валом. І доки не прибули козаки на чолі з Богданом Хмельницьким, діло не рухалося, — сказав Йоган. — Щойно тоді й почалося найбільше свято. Не було дня без бою. А потім козаки, розвідавши околиці, підступом проникли у фортецю, відчинили браму, і нарешті увірвалися ми. О, який то був захват — бігти вперед! У правиці — меч, у лівиці — пістоль. І цей крик, цей божевільний крик атаки — він і досі звучить мені у вухах. Інколи прокидаюся серед ночі і кричу… кричу щось невиразне, безглузде… саме те, що кричать в шаленому зударі з ворогом… коли криком своїм прагнеш його ошелешити…
— Мене теж ніколи не покидають сни, де ревуть гармати, скачуть коні, лунають крики й команди, — продовжила Юліана. — Запах крові, гниючих ран, розпанаханих животів із виваленими кишками, сморід екскрементів — усе це не забувається, усе це поруч, хоч бити сидів у кошику троянд. А відтак підсвідомо ти вже очікуєш нової нагоди опинитися на війні. Бо той звір, якого вона пробудила в тобі, уже ніколи не заспокоїться, а буде постійно мучити, рватися на волю. Тому що ти, бачачи, як гинуть товариші, як їхня кров і мозок цвиркають тобі на обличчя, не можеш заспокоїтися, доки не відімстиш, доки не вб’єш стількох, скількох тобі здаватиметься достатньо. Але ніколи не буває достатньо. Хіба не таку вас, Мартине?
Я був захоплений зненацька цім запитанням, мені чомусь гадалося, що вона говорила це все не для мене, але я погодився з її думкою, бо затишність мого мирного життя була позірна, насправді я ніколи не позбувся неспокою, я увесь час перебував мов на пороховій бочці. Натомість, хоч війна і була жорстокою і страшною, але зрозумілою, у ній не було таємниць і загадок. Ворог був відомий, наміри його — теж. Звідки він нападе — можна було розрахувати. Війна мала свої правила і закони. Тим часом правила і закони мирного життя тримаються на волосині, бо яка-небудь моровиця може зруйнувати їх, а натомість запровадити свої правила. І правила ці будуть ще жорстокіші, бо не дано тобі пристосуватися до них, вгадати, що треба зробити, аби не підхопити заразу. Війна справді очищала кожного з нас від якихось дріб'язкових чвар, манірності, брехні, ба, навіть від страху. Але вона ж і будила звіра. І звір той куняв також у мені. І дав себе знати, коли я змирився з убивством тих морців, які всього лише хотіли грошей. Мені була байдужою їхня смерть. А тепер я зрозумів, чому вона була байдужою і для Юліани. Ми носили в собі того самого звіра. Зрештою, як і Айзек, котрий теж бував на війні. Тепер нам з цим жити і жити.