— Що за чорт! Хто ти?
Тепер уже бачив високу чорну постать у чорному капелюсі. Невідомий прошепотів лише одне слово. Ян зблід і скрикнув, як ужалений: «Мене там не було!», — але шпага пробила йому рот і вийшла на потилиці. Він упав і завмер. Незнайомець, нахилився, відтяв окраєць язика і, закутавшись у плащ, зник між деревами.
…Син Ґайдера Стефан захоплено спостерігав за тим, як підпалюють почвару. З чотирьох боків піднесли до неї смолоскипи, і вона, облита смолою, радісно спалахнула, тріскочучи іскрами. Народ заплескав і закричав, по руках пішли пляшки й гальби з кухликами. Стефан, обнявши якусь кралю, що видалася йому привабливою, разом із нею перехилив кухлик вина, а потім усмак її поцілував. Хтось смикнув його за полу плаща. Він озирнувся, але нікого знайомого позаду себе не побачив і знову витріщився на палаюче опудало. Краля притулилася до нього спиною і звабливо потерлася. Стефан притиснув її до себе, поклавши долоні на перса, вона повернула голову і провела язиком по його вустах. Він відчув приємний смак солодкого вина і потягнув її набік, краля слухняно йшла за ним, заки він проштовхувався крізь натовп, аж врешті пірнули у першу-ліпшу вуличку. Там було безлюдно й темно. Стефан припав вустами до незнайомки, гарячково плутаючись у її сукні, нарешті намацав її сідницю і боляче стиснув. Краля писнула й зашепотіла, що краще поведе його до себе, це зовсім поруч, у сусідній брамі. Її чоловік у цей час пиячив у шинку. Вона лише переконається, що вдома більше нікого нема. Стефан кивнув, він уже добряче підхмелився, і йому було байдуже. Навіть якщо чоловік їх застане, то якомусь нещасному міщуху він ще дасть раду. Він став під стіну і спустив штани, щоб поцюняти. І коли він уже завершував процедуру, раптом з брами вискочив хтось у чорному і гаркнув:
— Лайдаку! Моєї жінки забаглося?!
Обличчя незнайомця ховала маска, в руках зблиснула шпага. Стефан миттю однією рукою підсмикнув штани, другою видобув шаблю:
— Ти — кабанюко! Мав я твою жінку там, де і тебе! Ану-ну, підходь ближче!
Стефан був певен, що міщух від одних його слів уже дремене, а як побачить шаблю, то й поготів, адже шабля важча за шпагу і, якщо вдасться добре по ній вдарити, можна переламати. Однак нападник виявився спритнішим, і шпага його, щоразу уникаючи загрозливого удару, зі свистом розтинала повітря, Стефан відчувай її то біля одного вуха, то біля другого. Вона, мов оса, намагалася його вжалити, не затримуючись ні на хвилю довше, аби він міг відбити її. Врешті шпага черкнула Стефана по чолі, розтявши шкіру, кров залила йому очі, він враз осліп і тепер уже махав шаблею навідліг, задкуючи. Ледве вдалося йому вловити момент і витерти очі, та тільки для того, аби побачити, як шпага летить йому просто в обличчя, відтак він відчув страшний удар в зуби, які відразу покришилися, а лезо протяло йому горлянку. Він захарчав і опав на землю. Убивця відтяв шматок язика і розтанув у натовпі.
Розділ 29. ПЕРСА
22 березня 1648 року.
Весна була тепла, але львівські будинки зі своїми кам’яними метровими стінами вперто ще тримали зимову прохолоду. Юліана на ніч накривалася ковдрою і баранячим кожухом, їй здавалося, що вона лежить під важкими сніговими заметами, але під тією ваготою вона почувалася затишніше. Ледь розплющивши очі, вона відчула неясну тривогу, мовби щось повинно було статися, щось не надто приємне й небажане. Вона й раніше ловила себе на думці, що передчуття її рідко підводять. У такі хвилини вона воліла б не вставати з ліжка, а лежати й дивитися у вікно, хоч там видно їй було лише хмари і голі вишневі гілки. Чи не досить з неї того, що трапилося вчора пізно увечері, коли Лукаш спробував її розговорити, видушити з неї те, що його найбільше цікавило, — її ставлення до нього. Після того, як було спалене опудало, аптекар з Айзеком і Рутою спустилися до винарні пана Прохазки. Юліана небавом там їх і застала, марно намагаючись відшукати на Ринку. Вони випили вина, трохи погомоніли і почали розходитися. Айзек піднявся в аптеку, а Лукаш з Юліаною провели Руту. І ось на зворотній дорозі це сталося — ця розмова, якої вона так боялася і воліла про неї не думати. Вона вже бачила, що дедалі важче стає випорскувати зі словесних капканів Лукаша, уникати розмов, які ставали для неї чимраз гнітючішими, бо вели в нікуди, змушували губитися в пустелі слів, виплутуватися не завжди вдало. Але вона, щоправда, була готова до цього, вона знала, на що йде, і передбачала, чим усе закінчиться, єдине, що їй хотілося, якомога далі відсунути звучання останніх акордів цієї музичної драми. На відміну від Лукаша й Рути, вона все знала наперед, і їй було сумно через те, що змушена поводитися з ними так жорстоко, було б куди шляхетніше від самого початку відкритися, але це тоді б зруйнувало всі її особисті плани й наміри. Вчора, коли Лукаш перейшов від натяків і недомовок до запитань навпростець, вона сказала:
— Мені дуже шкода, але я не зможу вам дати того, чого ви сподіваєтеся. Передусім свого кохання. Я не можу належати не тільки вам, але й будь-кому… у цьому місті…
Вона ще наголосила «у цьому місті», але Лукаш не помітив тут жодного для себе сигналу, його зачепили слова, що були сказані перед тим, і він вхопився за них, прагнучи змусити розвинути їх, пояснити. Але що вона могла пояснити? Не сьогодні і не тут.
— Скоро ви зрозумієте, що я мала на увазі, — сказала Юліана. — Кожен носить свою печать. Моя печать чорна і гірка. В інший час, і в іншому місці, — вона знову сказала це, — можливо, у нас би щось і вийшло. Але не за таких обставин.
І знову вона загнала в глухий кут свої розумування, бо він відразу перейнявся тими загадковими «обставинами», які вона згадала. І це була остання крапля. Вона усвідомила, що їй краще мовчати, а не говорити, бо щоразу вона відкривала в своїй обороні черговий вилом, у який він притьма намагався прорватися. І вона вмовкла, покірно слухаючи його сповідь. Чи справді він її кохав? А чи кохав у ній лише своє кохання, виплекане в уяві? Але навіть якщо й справді кохав, то що з того? Так тільки ще болючіше і гнітючіше. Він зупинив її, не доходячи до аптеки, поклав руки їй на рамена і продовжував говорити, і слова його натискали у її свідомості на якісь задавнені рани, на дуже чутливі місця, які вона жодними зусиллями не могла затулити. Вона ледь стримувалася, щоб не заплакати, але роки перебування у ролі мужчини далися взнаки, вона витримала цей натиск. Правда, це їй коштувало прокушених вуст. Вона ще подумала: «Добре, що я встигла випити перед цим вина», це додало їй сили і твердості. Вона уперто мовчала і тільки дивилася в його обличчя, не зводячи очей, а він під її поглядом губився, втрачав нитку думки, час від часу опускав очі й говорив кудись у землю, і все, що він говорив, було їй і так давно зрозуміле, і в якийсь інший час, а не в цей, вона б з радістю це почула і прийняла, але не тут, не тут, не тепер, не тепер… Вона вже була на межі того, щоб вирватися з плетива його слів і втекти, забитися у свій куточок, але, на щастя, він, мовби здогадавшись, що розмовляє з холодним сфінксом, замовк. Далі вони поверталися в тиші, у гнітючій тиші взаємних непорозумінь і безнадійних недомовок.
Юліана вислизнула з-під ковдри і виглянула у вікно. У саду поралися Айзек і Рута: він згрібав на купу торішнє мокре й перепріле під недавнім снігом листя, а вона викопувала з вологої землі корінці моркви, пастернака й петрушки, які перезимували під тим листям. Юліана б з охотою долучилася до них, але не зараз, не зараз. Рута вже чується господинею, і це чудово. Тобто було б чудово, якби вона не поклала око на Лоренцо. Цього вже просто забагато — відбиватися відразу від обох людей, до яких чуєш глибоку симпатію і радше бачила б їх разом, щасливих і закоханих. Але чомусь усе пішло шкереберть. Чому я, а не Рута? — подумала Юліана. Невже він не захопився нею лише тому, що вона живе з катом? Але ж знає, як там насправді. А вчора, того найважчого вечора, коли вони з Лукашем повернулися до аптеки, сталася ще одна знаменна подія: Каспер привів Руту назад і заявив, що вона може бути вільна, що він зрікається свого права до неї. Він був сумний, але твердий у своїх намірах. Рута світилася радісними очима. Ще одне розбите кохання. Точніше ще два: Каспера до Рути і Рути до мене. Разом — три! Три розбитих серця. З яких принаймні одне ще про це не підозрює.