Коли ж він помер, то на тамтому світі поцікавилися в нього, кого він вибирає товаришем у Раю. Жид відповів: «Я вибираю товаришем балагулу реб Ізраеля». Почали шукати його між померлими, але людини з таким прізвищем ніде не було. Нарешті знайдено його між живими, однак час його Смерті був ще далеко. Побожний жид залишався самотнім і чекав наполегливо на бажаного товариша. Коли настав час Смерті балагули, то на небі переконалися, що не було такого гріха, якого б він не скоїв. Як тут такому грішникові дозволити стати товаришем побожного жида? Але жид нагадав небесній владі вчинок балагули і сказав, що всю свою боговгодну діяльність за останні два роки він здійснював на славу цього балагули, не перестаючи за нього молитися. Отак і прийнято було його до Раю. Але балагула, роззирнувшись та розвідавши, яке у Раю життя, сказав: «О-ой, боюся я, що буду лише всім очі мозолити. Бо ані молитися, ані навчати, як інші, я не вмію. Коли б мені фіру та пару коней…»
Так і сталося. Вволили його бажання, і балагула зміг продовжити своє улюблене заняття. Ото весь той час, — завершив цадик Меєр, — заки ви бачили мене зануреного в думках, я слухав цю чудесну оповідь.
Айзек дуже втішився, що прийшов якраз вчасно, щоб почути таку дивовижу, а відтак схилився перед рабином і оповів йому клопіт аптекаря та поцікавився, чи не міг би ребе, коли його ласка, порадити щось. Рабин Меєр подумав хвильку і відповів, що, може, й міг би помогти, якби прийшов на суд і почув би все, що там відбувається, але хто ж його, жида, пустить на суд до гоїв. На те Айзек сказав, що можливість слухати перебіг суду буде, бо судити будуть аптекаря при відчинених вікнах, оскільки всі бажаючі в залі ніяк не помістяться, а зацікавлення у всього міста величезне. Ребе погодився прийти під магістрат за умови, що Айзек забезпечить йому крісло, бо стояти він так довго не зможе.
Тим часом Рута пройшлася берегом та розпитала, чи не було чого цікавого вранці на причалі, й почула про вершника на коні, який примчав в останню хвилину перед тим, як човен мав відбитися від берега. Хтось із човнярів упізнав у вершникові Лоренцо. Потім Рута знайшла й хлопчаків, і ті вказали на Стася, який розмовляв із Лоренцо. Стась розповів, що йому доручено було занести торбу до пана аптекаря, але він заґуздрався і не встиг прийти за нею раніше від ціпаків. На питання, чи ще щось переказував вершник, хлопець заперечливо похитав головою. Хоч він знав Руту, але вважав, що не може порушити клятви. Рута запідозрила, що він щось приховує, бо хлопець затинався і шарівся, вона поклала йому руку на плече і сказала:
— Стасю, подумай добре, чи ти нічого не забув. Від цього може залежати життя пана доктора. Хіба він для тебе не був добрим?
Стась закивав головою і завагався. Чи буде гаразд, якщо він порушить клятву і віддасть листа не докторові, а Руті? Авжеж, він її знав, але клятва є клятва. Він хотів похитати головою, але Рута його випередила:
— Я вже бачу, що ти не все мені розповів. Але якщо доктора засудять до страти, ти цього не подаруєш собі до кінця життя.
І Стась здався.
Розділ 32. ОСТАННЯ ПОСЛУГА КАТА
Суд розпочався з молитви. Зала була заповнена ущерть, але помістилися лише райці з лавниками, родичі убитих та різні достойники. На Ринку з’юрмився жадібний до сенсацій народ. Суддею було вибрано лавника Стефана Рогача, прокурором — доктора і райцю Мартина Ґрозваєра, меценасом — Бартоломея Зиморовича, який і раніше займався адвокатурою. Бартоломей пробував відхилити прокурора, оскільки саме його сина було вбито, але лавники не погодилися. Суддя дав знак возному, і той зачитав звинувачення Мартина Айрера у вбивстві високоповажаних громадян королівського міста Львова. Далі виступив прокурор і навів свої неспростовні докази вини аптекаря, задемонструвавши торбу, маску і список убитих молодиків.
Зиморович натомість заявив, що насправді жодних доказів нема, бо учень аптекаря втік, а це його речі, а не аптекаря. Щодо списку, то він і сам підозрював цих парубків у тому, що вони зґвалтували і вбили дівчину. У списку нема пана Зількевича, але при огляді його останків виявлено доказ того, що він теж був замішаний у вбивстві. Тут Зиморович переказав драматичну історію знущання над дівчиною і задемонстрував відкушеного прутня, якого перед тим приніс йому Айзек. Однак увесь драматизм цієї історії сильно блякнув через те, що йшлося про повію.
Далі один зі свідків упізнав маску. Доктор Ґрозваєр викликав на свідка доктора Геліаса, і той підтвердив, що познайомив Мартина з майстром шермерки, а що убивства були вчинені саме шпагою, котра не так поширена, як шабля, то всі докази сходяться. Схвальний гомін усіх, хто дослухався до слів Ґрозваєра, засвідчив, що сумнівів уже ніхто не мав. Учителя шермерки Рамзея запитали, як він оцінює здібності Мартина Айрера, і публіка з великим задоволенням почула те, що й прагнула почути — аптекар виявився майстром шпаги, і Рамзей учив його лише окремих специфічних випадів. Натомість його учень Лоренцо — геть нездалий шермер.
Спробу Зиморовича викликати за свідків Руту й Айзека, які б ствердили, що аптекар не покидав уночі свого дому, тільки висміяли. Як можна слухати свідчення чарівниці? А жида? Нехай іде свідчити по своїх жидівських судах. Тут йому не місце.
Але Айзек був на Ринку разом із рабином Меєром, Калькбреннером та Францем, і все уважно слухали.
— А от я завиграшки міг би посвідчити, що ми з ним цілу ніч грали в карти, — сказав сам до себе Франц. — Але ж мене ніхто не попросив.
— Я вас прошу! — схопився за останню соломину Айзек, загорівшись.
— І це мудро з вашого боку. Але мене треба просити тричі.
— То я прошу, прошу і ще раз прошу.
— Франце, припини, — буркнув Йоган. — Ніхто тобі й так не повірить після усіх цих доказів. Чи не бачиш, як вони налаштовані?
— Ну, моє діло запропонувати, — ображеним тоном відповів Франц. — Тому, як казав мені мій друг Пілат за відомих обставин, я вмиваю руки.
Зиморович зробив ще одну спробу і запропонував, аби пан Мартин приміряв одяг і маску. Лавники погодилися, що треба ж бо переконатися, чиї то речі. Як і варто було сподіватися, одяг виявився замалим, а маска, виготовлена з кількох склеєних шарів тканини, далеко не повністю закривала обличчя аптекаря, виставляючи при цьому напоказ чорну борідку. Зиморович поцікавився у свідка, який бачив убивцю, чи упізнав він його зараз. Свідок був виразно ошелешений. Він не бачив борідки, яка б стирчала з-під маски, обличчя ж було тоді закрите повністю.
— А що може сказати свідок про те, як убивця атакував свою жертву? — продовжив Зиморович. — Чи він часом не накульгував?
— О, ні, — замотав головою той, — він доволі спритно стрибав, уникаючи шаблі.
Але тут втрутився доктор Ґрозваєр і поцікавився, яка тоді приблизно була година, а потім радісно повідомив усім присутнім, що о цій порі уже смеркає, і свідок не міг усе достеменно розгледіти. Він говорив так переконливо, що свідок завагався і визнав, що не так уже й добре все розгледів.
І тоді рабин Меєр запитав у Айзека:
— А яке лезо у шпаги аптекаря: плескате чи тригранне?
— Тригранне. Або що?
— Підкажи секретареві, аби допитали доктора, який оглядав трупи, якої форми були у них рани. А також нехай оглянуть шпагу доктора. Може, це поможе, а може, ні, але гірше вже й так не буде.
Молодий секретар Зиморовича, який не раз приходив до аптеки за різними наливками, стояв біля відчиненого вікна, спершись на лутку. Айзек передав слова рабина. За хвилю Зиморович зробив останню спробу порятувати свого клієнта. Доктор Ніґель, який оглядав трупи, заявив, що рани були колоті, зроблені плескатим лезом. Коли задемонстрували тригранну шпагу аптекаря, публіка схвильовано зашуміла. Але прокурор запитав у доктора, чи може він бути на сто відсотків упевненим у тому, що лезо було плескате, якщо, як відомо, м’язи по смерті скорочуються, і рана, виконана тригранним лезом, могла просто стягнутися, як стягується шия попід відрубаною головою. Доктор Ніґель змушений був погодитися з цим.