Рута, добувши від хлопця листа й флягу з невідомим вмістом, чимдуж поспішала на Ринок. Вона з жахом усвідомлювала, що найменша надія на порятунок аптекаря увесь час маліє. Дорогою вона молилася і до Пресвятої Діви, і до Дажбога, відчуваючи, як її зневолює нова хвиля кохання, яка досі дрімала десь у глибині душі і не давала знаку, а тепер пробилася на поверхню. Вона вірила, що здобула щойно те, що може врятувати аптекаря, хоч і не мала жодної уяви, що там могло бути, але її надихало переконання, що Юліана не здатна на підлість.
Рута підоспіла саме тоді, як прокурор з успіхом розтрощив останній доказ на користь звинуваченого, рішенець уже був зрозумілий. Суддя готувався зачитувати вирок. Рута передала листа Айзекові, а той кинувся, мов таран, у саму гущу натовпу, розштовхуючи його своїми міцними плечима, і вручив секретареві цю останню надію. Суддя виголосив вирок — аптекаря мали четвертувати і різні частини тіла розвішати на в’їздах у місто. Прокурор ще наполягав на тортурах перед стратою, аби змусити убивцю признатися у своїх злочинах, але суддя, пошептавшись із лавниками, відказав, що це зайве, бо, мовляв, докази безперечні, а крім того лікарів і державних урядовців тортурувати не дозволено.
Рута сперлася на Калькбреннера, ноги їй підкошувалися. Зиморович розпечатав листа і, пробігши очима, здивовано поглянув на секретаря. Той узяв листа, покрутив у руках і теж нічого не второпав. Айзек усе ще стояв біля вікна, секретар повернув йому листа зі словами: «Тут нічого нема. Певно має бути другий лист». Айзек зиркнув на листа і прочитав: «Дорогий пане докторе! Якщо у вас виникнуть клопоти, до яких ви не були причетні, то ось моє признання, що вас від цих клопотів має позбавити. Лоренцо ді П’єтро». Нижче було дописано два рядки латиною. Решта аркуша, як і його зворотний бік, були чистими.
Айзек повернувся до Рути й рабина.
— Це все, що тобі передав хлопець? — запитав він дівчину. — Цей лист не повний. Має бути ще щось.
Рута показала флягу. Айзек її відкрив і понюхав. Запах спирту йому нічого нового не повідомив. Він подав листа рабинові. Рута зиркнула йому через плече й отерпла. Лист їй теж нічого не говорив. Але рабин похитав головою:
— Тут насправді є все. — Відтак зачитав: — «Dixitque Deus: „Fiat lux“. Et facta est lux». Це цитата з Біблії, яка означає «Сказав Господь: „Нехай буде світло“. І стало світло». Нижче бачимо дві літери «SH». Ваш друг Лоренцо подбав, аби лист, потрапивши до небажаних рук, залишився непрочитаним. А також став незнищенним, якщо опиниться у воді чи вогні, — написане на ньому не пропаде. Текст буде читальним навіть на обвугленому папері. Але зараз прочитати його отак відразу не вдасться. «SH» — не що інше, як Silberhornerz — рогове срібло, чи кераргірит, від грецького kéras — «ріг» і árgyros — «срібло». Це мінерал, який має дивовижну здатність міняти колір і темніти на сонці. Лист, написаний розчином кераргіриту у сутінках, залишається невидимим доти, доки не полежить кілька годин на світлі.
— Кілька годин! — вжахнувся Айзек. — А ми маємо ті кілька годин?
їх не було. Суддя призначив страту на п’яту вечора, щоб устигнути все приготувати, а роззяви з передмість могли повернутися домів перед закриттям брам. Публіка схвально зустріла його вирок і розбрелася по шинках.
— Що ж нам робити? — запитала Рута.
— Чекати, — відповів рабин Меєр, передаючи листа Айзекові. — Влітку це діло, вочевидь, пішло б хутше. А березневе сонце капризне — то вигулькне з-за хмар, то сховається. Але коли вітер стихає, надія криється навіть у попелі. Буду молитися, щоби вам вдалося.
Він попрощався і подався додому. Айзек з Рутою поквапилися до аптеки. У садок вони винесли столик, поклали зверху папір і притиснули з чотирьох кутиків мідними гирками. Обоє потім подивилися на сонце, яке не відзначалося особливою яскравістю, і похнюплено взялися до звиклої своєї роботи, яка бодай позірно могла їх відволікти від сумних думок.
«Я стежив за тим, як лист спочатку опинився в руках секретаря, потім у Зиморовича, а затим помандрував назад. Остання надія на порятунок пропала. Суддя разом із лавниками вирішили не відкладати захопливе видовище, понадто, що публіка вже зібралася, а з вулиці долинали удари сокир, якими сколочували поміст. Зиморович шепнув мені, що то лист від Лоренцо, але там була лише обіцянка виплутати мене з клопотів і більше нічого. Таке враження, що мав бути ще один лист, але його нема. Мене відвели знову у в'язницю, я сів на солому і заплющив очі. Усе це не вкладалося у моїй голові. Куди поділася Юліана? У чому полягає загадка її листа? Який стосунок має вона до вбивств? Що робила у мене вдома совина маска? Невже це Юліана убивала? Дивовижно, як можна стільки часу надійно ховати свої наміри і попри дружні стосунки жодного разу їх не зрадити. Але якби довірилася, то нема гарантії, що я б її не відмовляв від такого вчинку. Вона ніколи не зраджувала особливої зацікавленості убивством повії. Чому раптом заповзялася мстити? А може, це не вона, а хтось, кому вона допомагала?
Двері прочинилися, увійшов Каспер і, дотримуючись процедури, попросив вибачення за те, що мене небавом чекатиме. Як дивно це слухати мені самому з його вуст. Запитав, чи не потребую чого-небудь. За ним стояло двоє лавників, і він не міг сказати нічого зайвого, але погляд його свідчив про те, що він, либонь, має намір мені допомогти так само, як Гальшці. Можливо, це справді вихід. Ще того дня, коли мене арештували, я попросив паперу і чорнил і взявся описувати свою історію. Сьогодні ще мене має провідати Рута і я передам їй ці записки, адресовані в нікуди.
Я сказав Касперу, що хочу вина. Він кивнув. Я сказав — білого і червоного. Він зрозумів, бо я після „білого“ зробив промовисту паузу. Біле вино буде присмачене екстрактом роделії. Такою буде остання послуга ката. Хоча від четвертування це мене не порятує, інша справа, що каратимуть уже нечутливе тіло. Якось раніше я ніколи не замислювався над тим, що дуже часто страту призначали таки того ж дня, коли відбувався суд. Мені була байдужою ця особливість, покіль не стосувалася мене. Тепер усвідомлення того, що все відбувається аж надто швидко, гнітить мене, я починаю поринати у спогади, але вони такі для мене болючі, багнеться опинитися знову десь там, у Венеції, подалі звідси. Господи, прийми мою грішну душу!»
…Лукаш цмулив червоне вино і поволі поринав у байдужу блаженність, вилущену з острахів і паніки. Глечик з білим вином, заліплений зверху кружальцем вощини, чекав поруч, і він інколи зиркав на нього. Але ще був час. Вгорі у вікно було видно окраєць неба, який приковував погляд. Часом пролітала пташка, і думка линула за нею услід.
Прийшла Рута у супроводі двох ціпаків, вони не дозволили їй підійти ближче. Видно було, що вона страшенно переживає, але поговорити їм не дали, дозволили тільки дівчині забрати папери аптекаря і відразу вивели її з в’язниці.
Час волікся поволі, зненацька насунулася дрімота, Лукаш пробував її подолати, але врешті-решт, захмелівши, таки заснув і прокинувся від гуркоту дверей. Знову з’явився Каспер, цього разу з двома підмайстрами і тими самими лавниками. Він поглянув на глечик, усе ще заліплений тістом. Лукаш запитав: «Уже?» Каспер кивнув. «Я заснув», — сказав Лукаш, аби пояснити своє зволікання, і рука його потягнулася до глечика. Він відліпив вощину і підніс глечика до вуст. Вино було терпкувате, але мед, що скрапував у вино з вощини, додав йому приємного присмаку, аптекар робив великі ковтки, аби випити якомога більше. Залишати його не можна, щоб Каспер не мав потім клопоту. Що не доп’є — виллє. Подужав лише половину, решту вихлюпнув на підлогу і сказав, усміхаючись до лавників: «То на щастя».
Його вивели з в’язниці й посадили на воза. Позаду воза йшов суддя, тримаючи високо над головою меча відплати, за ним кат з підмайстрами. «Здається, моя страта якраз буде сотою, — подумав Лукаш, — а затим меча урочисто поховають за мурами на оболонях. Разом із краплями моєї крові». Він був виразно захмелілий, у голові його блимали зблиски останнього сну, в якому він шукав когось, то була дівчина, але чи Юліана, чи Рута, зрозуміло не було, він шукав її, тиняючись містом, і страшна туга проймала його, у сні наближався до аптеки, вона була зачинена, він намагався зазирнути у вікна, але там було темно, він знову брів вулицями, виходив поза мури, туди, де вони разом гуляли, ішов понад річкою, розглядав сліди на піску, упізнавав їх, але сліди вели у воду. Так ото, проблукавши увесь сон і нікого не знайшовши, він прокинувся, і тієї самої миті, останнє, що він ще встиг побачити у своєму сні, це як чиясь рука поманила його з-за кущів красноталу, він тоді відчув неймовірну радість, але на цьому сон обірвався. Йому було дуже шкода, що він його не додивився, бо той сон, в якому він опинився зараз, уже не міг мати світлого закінчення, попереду зяяла темрява, і ніхто йому з неї не помахає рукою.