Раптом юрба сколихнулася. На поміст видерся Зиморович і розкрив перед суддею атлас із вкладеним листом. Той спочатку нічого не хотів слухати, але Зиморович не здавався і зачитував йому окремі рядки. Суддя мотав головою, але поступово зм’як і врешті скорився. Натовп захвилювався, ніхто не міг второпати, що відбувається. Лавники повставали з місць і посунули до помосту. Коли ж возний узяв листа, на Ринку запанувала мертва тиша.
«Я, Лоренцо ді П’єтро, громадянин Трієста, народжений у Львові, — читав голосно возний, — свідчу і засвідчую, поклявшись перед Господом Богом, що кажу правду і лише правду, і нехай Господь мені в цьому допоможе.
Коли моя мати померла, мій батько забрав мене разом з двома сестрами і завіз до свого рідного міста Трієста, де ми й зростали в його родичів. Моя молодша сестра Емілія закохалася в офіцера генуезької фльоти і втекла з дому. Більше ми її з сестрою-близнючкою не бачили. Я не раз намагався її розшукати, але все намарно. Однак недавно я отримав звістку про те, що вона може перебувати у Львові.
Уже коли я зібрався у дорогу, мені написав доктор Калькбреннер, що офіцер, з яким Емілія втекла, покинув її напризволяще. Не маючи засобів для існування, вона опинилася в лупанарі. Довідавшись, яких знущань і мук вона зазнала перед смертю, я вже не мав спокою, поклявшись, що помщуся за неї кривдникам. Тому ця звістка мого рішення не змінила — я вирушив до Львова. І всі ці дні, що я жив тут, я думав лише про убивць, жив помстою і ненавистю.
Оскільки я мав закінчений Падуанський університет, то попросився на практику до пана доктора Мартина Айрера, про якого чув багато доброго.
Скориставшись тим, що доктор Айрер і Йоган Калькбреннер й самі намагалися вистежити убивць, я уважно прислухався до кожної свіжої звістки. Так крупинка за крупинкою я збирав відомості про тих, хто був на тому полюванні, де з усією жорстокістю убито мою бідолашну сестру. У шухляді в доктора Айрера я натрапив на повний список убивць, якого уклав доктор Калькбреннер. Там не було тільки одного імені. Але я довідався його вже сам.
Я розумію, що громадяни Львова не відчувають жодного жалю чи співчуття до долі заблудлої душі — мої сестри. Але вона теж, як і ви всі, була людиною, а не комахою, яку кожен може розчавити. А ті, що знущалися з неї в неприродний і брутальний спосіб, людьми не були.
Затим мені зосталося одне: чекати слушного часу. І він настав під час останнього карнавалу.
Я вдягнув маску сови, вистежив і убив усіх ґвалтівників одного за одним у чесному поєдинку, Господь Бог мені свідок, пробивши кожному з них горлянку так, що лезо шпаги виходило на потилиці. Цього рідкісного удару я навчився ще в Падуї, протягом кількох років провідуючи школу фехтування. Тут у Львові я навмисне вдавав, що володію шпагою, як початківець.
У кожного з убитих я відрізав кінчик язика, і тії докази моєї і лише моєї вини додаю до листа. Цього листа пишу в останню мою ніч у Львові. Вранці я, перевдягнувшись за візника, чекатиму на пана Зількевича, останнього, хто глумився над моєю сестрою. Доказ його участі у ґвалті міститься в аптеці „Під Крилатим Оленем“. Потому я сяду на корабель і назавше покину це місто.
Хай Господь мені буде суддею, але там, де не діє закон, діє помста і закон крові. Меч відплати рано чи пізно досягне кожного.
Доктор Мартин Айрер не відав нічого ані про мої плани, ані про мої вчинки. Старанно все спланувавши, я вирішив не затягувати своєї помсти і виконати присуд мого серця в найкоротший термін. Сподіваюся, що й останній зі зграї ґвалтівників зазнає заслуженої кари.
Свідчення це я, з добрим розмислом справивши і рукою моєю власною написавши, перед усім посполом ознаймую і явно чиню.
І нехай Господь мені буде суддею за всі мої вчинки грішнії, за які я готовий прийняти покуту від Сина Його единородного, Господа нашого Ісуса Христа, що сидить одесную Отця і прийде зі славою судити живих і мертвих, Його ж бо Царствію несть кінця».
По тих словах Зиморович відкрив перед очима судді пуделочко, той зазирнув і, скривившись, передав його лавникам. Він чекав, що ті самі вирішать, що робити, але вони тільки знизували плечима, передаючи пуделочко з рук у руки, й смикали плечима, вочевидь, покладаючись на нього. Тоді суддя посміливішав і виголосив:
— Іменем закону нашого магдебурзького, я, Стефан Рогач, суддя магістратський, оголошую: доктор Мартин Айрер, громадянин королівського міста Львова, звільняється від усіх звинувачень у вбивствах! І ніхто не сміє ніколи дорікати йому в тому, чого він не чинив.
Каспер почав розв’язувати Лукаша, ще коли листа не було дочитано до кінця, але вже було зрозуміло, який може бути рішенець. Тому своє помилування аптекар вислухав навстоячки, уважно дослухаючись до свого запаморочливого стану і думаючи, що було б геть несправедливо саме зараз звалитися з ніг під дією отрути.
— Від себе додам, пане докторе, — продовжив суддя, — що вам варто прискіпливіше вибирати учнів.
На диво, юрбі, яка так, здавалося, гаряче чекала на присуд смерті, помилування теж припало до смаку, і вона зустріла його оплесками та вигуками задоволення. Єдиний, хто не розділяв цієї радості, був Ґрозваєр. Він пропхався до Лукаша і просичав йому на вухо так, щоб ніхто сторонній не почув: «Вам вдалося обдурити ціле місто, але не мене. І ми ще поквитаємось!» Щойно в цю хвилину Лукаш, дивлячись на Ірозваєра, згадав про свідчення убивць, які їх з Мартином підстерігали. Але після пережитих душевних мук ця погроза вивітрилася так само швидко, як і була озвучена. На Ринку аптекаря вітали уже цілі тлуми, йому ледве вдалося пробитися до Айзека і Рути.
— Пане доктор, — радів Айзек, — я за вас страшенно переживав, бо перспектива опинитися знову безробітним і ночувати під мостом мене не тішила. Тому я звернувся по допомогу до ребе Меєра, який подавав цінні поради панові Зиморовичу. Вони, правда, не допомогли, зате допомогла його підказка, що нам робити з тим таємничим листом Але я вам про це пізніше в деталях оповім. Бо ось і пан Калькбреннер, і Франц не дадуть збрехати, як ми всі вами переймалися. А особливо Рута. Якби не вона, вам би довелося таки зависнути на штирох палях. Бо то вона роздобула листа від Юліани, якого та передала через Стася. Ходи сюди, малий! — покликав він хлопця. Той несміливо підійшов.
— Пробачте, що я не встиг забрати торбу з кущів, — сказав малий, знітившись. — Лоренцо мені сказав, щоб я знайшов її і заніс вам.
— Нічого. Усе добре скінчилося, — сказав аптекар. — Прийдеш до мене завтра, то знайду для тебе роботу.
Хлопець втішився і, перед тим, як побігти, не стримався, щоб не поцілувати руку Лукашеві.
— Дивує мене одна річ, — промовив Лукаш, відчуваючи, як долає його сонливість. — Яз розпачу випив отруєне вино, але воно на мене не подіяло.
— І не могло подіяти, — засміявся Айзек. — Бо коли Каспер прийшов до нас за екстрактом роделії, а ми саме чаклували над тим листом, і букви з черепашою швидкістю прокльовувалися, то Рута йому дала трішки вашого чудодійного бальзаму. Ми ж бо вірили, що вдасться-таки того листа оживити.
— Бальзаму? — здивувався Лукаш. — І скільки ж вона його дала?
— Та що там! — махнув рукою Айзек. — Всього лише один бульк!
— О, Господи! Та ж, коли його вип’є здорова людина, то засне на добу, а то й на дві. Тільки цього ще мені бракувало!
— Ай, пане доктор, — втішав його Айзек. — Добре виспатися — ще нікому не шкодило. Далебі такий сон на добу-дві куди кращий, аніж той вічний, нє?
Лукаш глянув на них туманіючим поглядом.
— Добре. Беріть мене попід руки й ведіть, якщо не хочете, аби я влігся під парканом.
Айзек з Рутою підхопили його і повели, відчуваючи, як важчає його хода.
— На добраніч! — гукнув навздогін Калькбреннер. — Як очухаєтеся, дайтеся знати. Мусимо ваше щасливе воскресіння закропити.
Рута тулилася до Лукаша, дивлячись на нього якимись зовсім інакшими очима, не в стані вимовити ані слова, вона усміхалася, і в очах її зблискували сльози. Але то були сльози радості. Коли вони одійшли від натовпу, вона нарешті промовила: