Вони з Ханом переривчасто бігли вздовж собачих вольєрів, спиняючись біля кожних дверцят і стрибаючи до наступних. Спочатку вона не була певна, що має бігти, але потім збагнула, що вони роблять. Найближчий вольєр відкрився настіж, а потім наступний. Кевін навчив своїх цінних учнів, як відмикати вольєри ззовні.
Звільнені пси враз затихли. Перша пара — звичайні однаковісінькі німецькі вівчарки. Двійко псів побігли до дверей комори на північ. До того, як вони зникли з очей, трійко ротвейлерів промчали повз неї на південь. Один доберман побіг за ними, за ним — четверо німецьких вівчарок, кожна зграя порозбігалась у різних напрямках. Собаки посунули з будівлі так швидко, що вона вже втратила їм лік. Звісно, більше, ніж три десятки, хоча деякі тварини були дуже молоді. Частина її хотіла прокричати: «Розшарпайте їх, хлопці!», а інша частина прагнула застерегти: «Стережіться!». Вона побачила, як повз неї промчали цуценята Лоли, і її очі знову сповнилися слізьми.
У пітьмі хтось панічно закричав. Постріл, потім крик. Натягнута, безрадісна усмішка з’явилась на її губах.
Але то були не зовсім хороші новини. Вона почула постріли з іншого боку. Безперечно, нападник не один.
— Пістолет? — прошепотіла вона до Деніела.
Він кивнув, а потім добув його з-за пояса джинсів і простягнув їй. Вона захитала головою. Просто хотіла упевнитись, що він його не загубив. Під хутром у неї тік піт. Скинувши каптур, вона рукавом витерла чоло.
— Що тепер? — прошепотів він. — Ми маємо чекати тут?
Вона саме збиралась відповісти, що це не зовсім можна назвати втечею, коли Ейнштейн, повернувшись, знову потягнув Деніела додолу. Вона стала рачки й поповзла за Ейнштейном, який вивів їх крізь ті самі двері, у які вони потрапили, а далі знову їх чекав Хан, котрий вдруге прикривав їх іззаду. Цього разу Ейнштейн вів їх точно на північ, хоча вона не пригадувала, щоб там розташовувалась якась споруда.
Вона збагнула, що, мабуть, доведеться довго повзти, а вона вже всі руки подряпала стернею. Вона спробувала прикрити долоні манжетами з рукавів на пальті, але та частина пальта не мала кевлару, тому це майже не зарадило. Принаймні, у стрільця було вдосталь клопоту з хутровими тінями в темряві, щоб перейматись чотирма, які не нападають. Вона озирнулась на будинок удалині. Не бачила, щоб усередині хтось увімкнув світло, окрім того, яке вмикали вони. Вони ще не прочісували будинок. Собаки й надалі гавкотіли, гарчали вдалині, гарчали Лолини цуценята, чувся уривчастий гавкіт.
Вона загубила лік часу, відчуваючи лише те, як сильно упріває і страждає від задухи, те, що вони повсякчас піднімаються трохи вгору, і те, що Деніел уповільнився, і їй знову й знову коле руки, незважаючи на пальто. Але, як на неї, вони відійшли недалеко, коли Деніел, засапуючись, спинився. Вона підповзла до нього.
Огорожа. Вони дістались північної межі ранчо. Вона шукала очима Ейнштейна, не знаючи, що тепер мають робити, а потім збагнула, що Ейнштейн уже по той бік огорожі. Глянувши на неї, пес тицьнув носом попід огорожею. Вона навпомацки пролізла, де він показав, відчувши, як обсипається земля із сітки-рабиці; а те, що здавалось їй тінню, насправді було завалою із чорного каміння. Але місця було вдосталь, щоб вона легко пролізла. Вона відчула, як Деніел схопив її за литку, щоб вона його спрямувала. Коли вони обидва пролізли, вона побачила, як важко Хан пролазить крізь лаз. Скривилась, здогадавшись, як гострі краї сіткових ланок, мабуть, впиваються йому у шкіру. Але він навіть звуку не подав, що йому боляче.
Вони дістались нагору темної кам’янистої ущелини. З будинку вона була непомітною, захована за невеличким земляним насипом; вона й гадки не мала, що пласкі рівнини, які простягаються на північ аж до штату Оклахома, коли-небудь закінчуються. Ейнштейн уже злазив по каменях. Скидалось на те, що він іде ледве помітною вузькою стежиною. Хан злегка штурхнув її збоку.
— Ходімо, — прошепотіла вона.
Вона підвелася, щоб сісти навшпиньки, і коли Ейнштейн не заперечив, обачно почала спускатися схилом. Вона відчувала, що Деніел іде слідом за нею. Там і справді була стежка, хоча, можливо, то була звіряча стежина. У темряві почувся незнайомий звук. Лагідне дзюркотіння, яке вони впізнали лише за кілька секунд. Вона й гадки не мала, що річка так близько до будинку.
До дна ущелини залишалось метрів двадцять, і коли вони опустились, Алекс відчула, що вже безпечно й можна розігнутись. Вода тихо текла повз них у пітьмі. Їй здавалось, що вона може розгледіти протилежний берег. Тут річка була набагато вужчою, ніж біля сараю. Ейнштейн гавкав на щось під виступом, там, де річка вимила край берега, залишивши висячий кам’янистий риф. Вона пішла на гавкіт і до нестями зраділа, побачивши, що то маленький човен із веслами. Вона нарешті зрозуміла протокол.