Зброя та боєприпаси були безладно розкидані, вона ставала коліньми на розсипані кулі. У неї бракувало часу, щоб усе дізнатись, оскільки їхню з Ектором розмову обірвали; вона не мала змоги поставити останнє, життєво важливе запитання. Що буде, коли роботу буде виконано? Хто чекав на дзвінок і коли? Зрештою, де на нього чекав третій будинок? Хіба що Ектор зателефонував дорогою від першого до другого будинку.
Чи зателефонував він своєму менеджеру й розповів, яку адресу відпрацьовано, а за якою він прямує? Чи він зрозумів, що дзвінок запізнюється?
Вона знайшла спортивну сумку, у якій лежала її аптечка. Вона нічого не могла вдіяти, окрім як хутко рухатись та приймати правильні рішення. Єдина проблема в тому, що вона досі й гадки не має, у чому ці правильні рішення полягають.
— Добре, — видихнула вона, коли вони з Ейнштейном повернулися до місця, де лежала Лола.
Схилившись над лапами собаки, Алекс швидко збагнула, що дуже темно, аби вона могла розгледіти, що робить.
— Треба, щоб ти підігнав джипа й посвітив мені, — звернулась вона до Деніела.
Він кинувся від ґанку, а за ним слідом мелькнула велика тінь — Хан досі на варті. Цікаво, як Хан та Ейнштейн домовилися помінятись ролями? Знявши армійські рукавиці, вона змінила скривавлену пару на пару чистих латексних рукавичок. Вона саме впорскувала Лолі слабкий заспокійливий засіб, коли крізь планки ґанку заблимали фари джипа. Вона підлаштувала свою позу так, щоб світло падало не на її обличчя, а на рану. На око — ніби чиста куля на виліт. Кілька разів лапа в Лоли сіпнулась, але вона не завила. Антисептик, мазь, бинт, шина й знову бинт. Має загоїтись добре, якщо вона не дасть Лолі чіпати рану.
Вона видихнула. Що їм робити з усіма цими собаками?
— І що далі? — спитав Деніел, коли вона закінчила. Він стояв поруч із ґанком, тримаючи гвинтівку в руках і оглядаючи рівнини, що їх оточували.
— Можеш накласти кілька швів мені на вухо, поки я не прибрала «аптечку»?
Він уперся.
— Я правильно не зашию.
— Це легко, — запевнила вона. — Чи ти ніколи ґудзика не пришивав?
— Не до людської плоті, — пробурмотів він, але, перекинувши ґвинтівку через плече, щось іще промовляючи, пішов сходами вгору.
Вона запалила сірник і простерелізувала голку. Медична техніка не найвищого ґатунку, але це найкраще, що вона могла вдіяти за таких обставин. Вона швидко помахала голкою туди-сюди, щоб та вичахла, а потім уділа нитку для зашивання і зав’язала вузлик на одному кінці.
Простягнула йому голку разом із парою чистих рукавичок. Він, надівши рукавички, поволі потягся за голкою. Здавалося, навіть торкатись її не хотів. Відхиливши голову назад, вона полила рану антисептиком, чекаючи, поки обпалена голка зробить стібки по всій рані аж до вуха. Потім нахилилась, під кутом підставивши йому свою щелепу, переконавшись, що на неї падає найяскравіший промінь світла.
— Мабуть, достатньо й трьох маленьких. Почни ззаду й протягни крізь рану.
— А місцева анестезія?
— У мені вже вдосталь знеболювального, — збрехала вона.
Голка розтинала її щелепу, як тавро. Але «Виживання» у неї закінчилось, а будь-який інший препарат принаймні частково обмежить її можливості. Це не нагальна справа, це просто біль.
Він присів біля неї навпочіпки та обережно приклав пальці до краю її підборіддя.
— Дуже близько до яремної вени, — зітхнув він здивовано й налякано.
— Еге, він вправний.
Деніел відвернувся від неї, втягнувши ротом повітря, тому вона не могла це інтерпретувати.
— Ну ж бо, зашивай, Деніеле. Треба поквапитись.
Він зробив глибокий вдих, і за мить вона відчула, як голка прошиває їй мочку вуха. Вона передчувала це, тому не видавала болю виразом обличчя і не дозволяла собі стискати кулаки; вона навчилась локалізовувати свої реакції. Лише напружила м’язи живота, щоб напруга цілком перейшла туди.
— Добре, — мовила вона, щойно впевнилась, що може зберігати спокійний тон. — Ти молодець. А тепер просто підбери шматки докупи й приший їх на місце.
Поки вона говорила, його пальці вправно виконували завдання. Вона не відчувала голки, коли він шив нижню частину вуха, гірше було, коли зашивав зверху. Тільки три маленьких стібки. Після першого вже було не так боляче.
— Мені зав’язати вузлика абощо?
— Так, ззаду, будь ласка.
Вона відчувала, як нитка тягне вухо, коли він шив.
— Зроблено.
Підвівши на нього очі, вона всміхнулась. У розітнутій щелепі посмикувало.